Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Було очевидно, що мешканці палацу мають намір збігти: боячись, як би їх не стали затримувати, вони не повідомили про свій від’їзд навіть людей на кшталт мене, яких розстріляли б за годину після вступу Наполеона до Парижа. Я зустрів на Єлисейських Полях герцога де Рішельє. «Нас дурять, – мовив він, – я стою на варті тут, бо не хочу чекати появи імператора у порожньому палаці».

Увечері 19 березня пані де Шатобріан відправила одного із слуг на площу Карузель, наказавши йому не повертатися, поки він не дізнається напевно про від’їзд короля. Опівночі слуга не повернувся, і я пішов спати. Не встиг я лягти, як прийшов пан Клозель де Куссерґ. Він повідомив нас, що Його Величність відбув з Парижа і прямує до Лілля. Пана Клозеля де Куссерґа послав до мене з цією звісткою канцлер; розуміючи, на яку небезпеку я наражаюся, він виказав мені державну таємницю і до того прислав дванадцять тисяч франків у рахунок моєї майбутньої платні посланника. Я вперто не хотів покидати Париж, не впевнившись остаточно в тому, що король поїхав. Посланий на розвідку слуга повернувся: він бачив вервечку придворних карет. Пані де Шатобріан заштовхнула мене до своєї карети, і 20 березня о четвертій годині ранку ми рушили в дорогу. Я не тямив себе з люті і погано розумів, що я роблю і куди прямую.

Ми виїхали з міста через заставу Сен-Мартен. На світанку я побачив ворон, які, провівши ніч у гілках придорожніх в’язів, мирно злітали на поля, збираючись поснідати і нітрохи не турбуючись ні про Людовіка XVIII, ні про Наполеона: їм не було потреби покидати батьківщину, а крила дозволяли їм полинути куди завгодно, не потерпаючи від поганої дороги. Давні комбурзькі друзі! ми більше були схожими один на одного тоді, коли ласували тутовими ягодами серед бретонських скель!

Дорога була вся у вибоїнах, лив дощ, пані де Шатобріан тяжко страждала і щохвилини поглядала на заднє віконце, чи немає за нами погоні. Ми заночували в Ам’єні, де народився дю Канж, а ввечері наступного дня – в Аррасі, рідному місті Робесп’єра: тут мене впізнали. Вранці 22 березня, у відповідь на прохання дати коней, поштмейстер сказав, що їх залишено для генерала, який поспішає до Лілля із звісткою про тріумфальний вступ до Парижа Його Величності імператора; пані де Шатобріан помирала від страху – не за себе, а за мене. Я сам пішов на станцію і, заплативши більше, залагодив справу.

23 березня о другій годині ночі ми під’їхали до лілльської застави і побачили, що ворота замкнуті, а варті наказано нікого не впускати. Нам не змогли чи не захотіли сказати, чи в місті король. Пообіцявши кучерові кілька луїдорів, я велів йому об’їхати міські стіни й одвезти нас до Турне; якось уночі, в 1792 році, я пройшов цей шлях пішки разом з братом. У Турне я з’ясував напевно, що Людовік XVIII перебуває в Ліллі разом з маршалом Мортьє і готується до оборони. Бажаючи отримати дозвіл на в’їзд до міста, я послав нарочного до пана де Блакаса. Гонець привіз мені комендантів дозвіл, але жодного рядка від пана де Блакаса. Залишивши пані де Шатобріан у Турне, я вже збирався вирушити до Лілля, коли побачив карету принца де Конде. Від принца ми дізналися, що король уже від’їхав і що маршал Мортьє провів його до кордону. Виходило, що лист мій потрапив до Лілля, коли короля там вже не було.

Услід за принцом де Конде в Турне появився герцог Орлеанський. Він мав страшенно невдоволений вигляд, але в душі був дуже радий, що вийшов сухим із води; слова його і вчинки вирізняла звичайна для нього двозначність. Що до старого принца де Конде, еміграція була його богом Ларом. Він нітрохи не боявся пана де Бонапарта; якщо потрібно, він міг битися, якщо потрібно, міг і поїхати; думки його трохи плуталися; він не знав ясно, чи зупиниться він у Рокруа, щоб дати бій, чи поїде обідати у «Великому олені». Він знявся з місця за кілька годин до нас, доручивши мені повідомити його домочадцям, яких він обігнав, що на тутешньому заїжджому дворі подають чудову каву. Він не знав, що я подав у відставку через загибель його онука; він не надто добре пам’ятав, чи був у нього онук; він відчував тільки одне: ім’я його овіяне славою, і славою цією він, можливо, завдячує комусь із роду Конде – але кому саме, пригадати вже не міг.

Чи пам’ятаєте ви, як я вперше опинився в Турне разом з братом, вперше прямуючи у вигнання? Чи пам’ятаєте ви про людину, що обернулася в осла, про дівчину, у якої з вух росли хлібні колоски, про зграї ворон, що сіяли всюди вогонь? У 1815 році ми самі уподібнилися до зграї ворон, але вогню ми не сіяли. На жаль! мого нещасного брата вже не було зі мною. Минуло двадцять три роки; віджили свій вік Республіка та Імперія: а скільки переворотів у моїй долі! Час не пожалів і мене. А ви, нинішні юнаки, розкажіть двадцять три роки по тому над моєю могилою, що сталося з вашими сьогоднішніми прихильностями та облудами.