Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

‹Книги дев’ятнадцята – двадцять перша являють собою розгорнений життєпис Наполеона; його включення до «Замогильних записок» Шатобріан мотивує так: «Я починаю розмову про мою політичну кар’єру, але спершу мені треба розповісти про ті історичні події, про які я нічого не сказав раніше, бо вів мову лише про мої власні праці та пригоди, а ці події – справа рук Наполеона. Тому поговорімо про нього; подивімося, яка велика будівля зводилася в дійсному житті, незалежному від моїх мрій»›

У другій книзі цих «Записок» зазначено (йдеться про той час, коли я повернувся з Дьєппа, де жив у вигнанні): «Мені дозволили знов оселитися в моїй Долині. Земля здригається під п’ятою чужоземних солдатів: подібно до стародавніх римлян, я пишу під гуркіт навали варварів. Удень я вкриваю папір фразами такими ж тривожними, що й події цього дня; вночі, коли відлуння гарматних залпів затихає в безлюдних лісах, я знов обводжу поглядом мирні роки, що спочивають у могилі, і повертаюся до спогадів мого безтурботного дитинства».

Ці тривожні фрази, які я записував удень, являли собою нотатки, що стосувались тодішніх подій; об’єднані під однією обкладинкою, вони склали мою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». Я незмірно високо ставив геній Наполеона й відвагу наших солдатів, тому думка про те, що Францію врятує навала чужоземців, навіть не приходила мені до голови: я вважав, що навала ця, нагадавши Франції про небезпеку, на яку наражає її честолюбство Наполеона, підніме мою вітчизну на боротьбу, і порятунок Франції стане справою рук самих французів. Керуючись цим переконанням, я й писав мої нотатки; я хотів, щоб наші політичні збори, у разі якби ми зупинили просування союзних військ і зважилися позбутися великого володаря, що став згубником своєї країни, знали, в чому шукати порятунок; притулком здавалася мені влада, якій підкорялися протягом восьми сторіч наші предки, видозмінена відповідно до духу нинішнього часу: якщо гроза застає нас біля старого будинку, ми ховаємося під його дахом, хай навіть він напівзруйнований.

Взимку 1813–1814 року я винайняв квартиру на вулиці Ріволі, навпроти ґрат Тюїльрійського саду, поблизу якої я дізнався про смерть герцога Енгієнського. У той час тут виднілося лише склепіння, збудоване урядом, та декілька окремих будинків, бічні стіни яких укривало кам’яне мереживо штрабів.

Лише лиха, що обрушилися на Францію, стримували мене від зближення з Наполеоном, який, ледве почавши діяти, незмінно викликав моє захоплення: то був найвеличніший геній діяльності, який коли-небудь існував; перша, італійська, і остання, французька, кампанії Наполеона (за винятком Ватерлоо) – найкращі його звершення; у першій з них він уподібнився до Конде, у другій – до Тюренна, у першій показав себе великим полководцем, у другій – великою людиною; проте закінчилися ці кампанії по-різному: перша подарувала йому імперію, друга – відібрала. Хоч яким хистким, хоч яким непевним стало його становище в останні години перебування при владі, вирвати у нього кермо влади було не легше, ніж вирвати зуби у лева, – для цього знадобилися спільні зусилля всієї Європи. Ім’я Наполеона лунало ще так грізно, що, переходячи Рейн, ворожі армії тремтіли від жаху; солдати раз у раз озиралися назад, щоб упевнитися, що їм є куди відступати; навіть здобувши Париж, вони все ще не позбавилися страху. Олександр, увійшовши до Франції, кидав погляди у бік Росії, заздрив тим, хто має можливість повернутися додому, а в листах до матері ділився тривогами і жалем.

Наполеон розбиває росіян під Сен-Дізьє, пруссаків і росіян під Брієнне, немов бажаючи пошанувати пам’ять свого учнівства. Він завдає поразки сілезьким військам під Монмірайле і Шампобере, змушує тікати половину величезної армії під Монтро. Він всюдисущий, він дає ворогам відсіч всюди, він б’ється з колонами, що оточують його з усіх боків. Союзники пропонують перемир’я; Бонапарт рве на шматки попередні умови мирного договору і вигукує: «Я ближче до Відня, ніж австрійський імператор до Парижа!»

Росія, Австрія, Пруссія та Англія, шукаючи взаємної підтримки, уклали в Шомоні новий договір про союз; але в глибині душі глави всіх чотирьох держав, стривожені опором Бонапарта, подумували про відступ. У Ліоні під боком у австрійців формувалася нова армія; на півдні маршал Сульт стримував англійців; на Шатільонському конгресі, розпущеному лише 15 березня, все ще тривали переговори. Бонапарт вигнав Блюхера з Краонських висот. 27 лютого в Бар-сюр-Об армія союзників здобула перемогу лише завдяки чисельній перевазі. Бонапарт, отримавши поповнення, знову, хоча й ненадовго, відбив у союзників Труа. З Краонна він кинувся до Реймса. «Нині вночі, – мовив він, – я заїду по свого тестя у Труа».