Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Коли настане моя смертна година, оратор, якому потрібно буде виголосити промову над моєю могилою, зможе обійтися з усією суворістю з моїми творами, але йому доведеться визнати, що я палко любив батьківщину, що я зазнав би тисячу лих, тільки б з очей моїх співвітчизників не пролилося з моєї вини жодної сльозинки, що я без вагань віддав би всю кров за ці шляхетні почуття, які надають життю цінності, а смерті гідності.

Але який час вибрав я, панове, щоб говорити вам про жалобу і похорон! Хіба не оточують нас суцільні святкування? Ще недавно я, самотній мандрівець, мріяв над руїнами загиблих імперій: і ось уже нова імперія постає на моїх очах. Ще недавно я споглядав могили, де спочивають цілі нації, і ось уже погляд мій падає на колиску, що приховує в собі майбутнє світу. Звідусіль линуть вітальні вигуки солдатів. Цезар сходить на Капітолій, народи захоплюються чудесами: поставленими пам’ятниками, розквітлими містами, просторами батьківщини, омиваної нині далеким морем, яке краяли кораблі Сципіона й іншим, ще дальшим, якого не довелося побачити Германіку.

Що робити мирним вихованцям муз, поки тріумфатор рухається вперед в оточенні своїх легіонів? Йти попереду його колісниці, щоб змішати маслинову гілку миру з пальмовими гілками перемоги, щоб показати переможцю священне воїнство, щоб уплести в розповіді про військові подвиги зворушливі слова, подібні до тих, що змусили Емілія Павла оплакувати нещастя Персея.

А ви, спадкоємице Цезарів, вийдіть з палацу з дитям-сином на руках, і хай милосердя у вас сприяє величі, хай царствена ніжність королеви і матері нагадує переможцям про співчуття і заглушає гуркіт гармат».

У поверненому мені рукописі весь початок промови, присвячений переконанням Мільтона, був викреслений рукою Бонапарта. На тих рядках, у яких я протестував проти насильницького відокремлення літератури від політики, також виднілося олівцеве тавро. Похвали абатові Делілю, що нагадували про еміграцію, про вірність поета багатостраждальному королівському роду і знедоленим побратимам у вигнанні, були взяті у дужки ; біля похвали панові де Фонтану було поставлено хрестик . Майже все, що я сказав про пана Шеньє, про його і мого братів, про спокутні вівтарі в Сен-Дені, було заштриховано . Фрагмент, що починається словами: «Пан Шеньє обожнював свободу», було перекреслено двома вертикальними лініями. Досі не можу збагнути, чому імперські чиновники, публікуючи мою промову, доволі точно відтворили це місце. Я нічого не вигадую і не додаю; щоб переконатися в цьому, досить заглянути у видання, випущене таємно. Слова, що викривають тиранію, які йдуть одразу за цим міркуванням про свободу і продовжують його, повністю викинуті звідти. Фінал залишено без змін: проте честь наших перемог приписано не Франції, як у мене, а Наполеону.

Мене попередили, що академіком мені не бути, і повернули назад мою промову, але тим справа не закінчилася. Від мене зажадали нового варіанту. Я відповів, що дорожу написаним, і переробляти промову відмовився. Незнайомі мені особи, сповнені чарівності, великодушності й відваги, клопотали за мене. Пані Ліндсей, яка колись привезла мене у своїй кареті з Кале до Парижа, переговорила з пані Ге; та звернулася до пані Реньо де Сен-Жан-д’Анжелі; їм вдалося дійти до герцога де Ровіґо і благати його поводитися зі мною поблажливо. Прекрасні жінки того часу протегували нещасним перед можновладцями.

Хвилювання не стихли і в 1812 році, коли вибухнув скандал з преміями за десятиріччя. Бонапарт, що ненавидів мене, запитав однак Академію, чому в списку нагороджених немає «Генія християнства». Академіки пояснили; багато моїх колег дали про мій твір вельми недоброзичливі відгуки. Я міг би сказати їм те, що один грецький поет сказав птахові: «Дочко Аттики, вигодувана медом, ти, що співаєш так чудово, накидаєшся на цикаду, таку ж гарну співунку, і несеш її на поживу своїм пташенятам. Ви обидві крилаті, обидві мешкаєте в тутешніх краях, обидві славите прихід весни, чому ж ти не відпустиш її на волю? Несправедливо, щоб співунка загинула в дзьобі своєї сестри».

Дивна річ: у ставленні до мене Бонапарта злість постійно чергувалася з благоволінням; тільки що він погрожував мені – і раптом дивується, чому Інститут не нагородив мене. Навіть більше, він заявляє Фонтану, що, коли Інститут не вважає мене гідним посісти місце серед претендентів, він сам нагородить мене, призначивши головним керуючим усіма бібліотеками Франції, з платнею, що дорівнює платні посла в одній з великих держав. Бонапарт усе ще не полишив думки використати мене в справах дипломатичних: з причини, відомої лише йому, він хотів, щоб я, як і раніше, був приписаний до міністерства закордонних справ. І все ж, незважаючи на такі щедрі обіцянки імператора, дуже скоро префект його поліції запропонував мені покинути Париж, і я поїхав працювати далі над своїми «Записками» у Дьєпп.