Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Суд марнославства виголосив свій присуд устами пана Оффманна, упокій, Господи, його душу! «Журналь де Деба» вже не був незалежним, власники його, більш не вільні в своїх діях, отримали від цензури вказівку засудити мене. Втім, пан Оффманн зберіг битву франків і ще кілька уривків; але якщо Цимодоцея здалася йому милою, то блюзнірське зближення християнських істин з міфологічними вигадками розсердило цього ревного католика. Велледа не могла виручити мене. Мені поставили за провину, що я перетворив німецьку друїдесу на галльську, немов я хотів почерпнути з Тацита що-небудь, окрім милозвучного імені! І ось уже християни Франції, яким я зробив такі великі послуги, відновивши їхні вівтарі, повстали проти мене за віщим словом пана Оффманна! Їх ввела в оману назва «Мученики»: вони сподівалися прочитати мартиролог, і тигр, що розірвав усього лише дочку Гомерову, здався їм святотатством.

Справжнє мучеництво папи Пія VII, якого Бонапарт привіз до Парижа бранцем, не ображало їх, зате мої вигадки, на їх думку недостатньо християнські, обурили їх. Клопіт розправитися з жахливими богохульствами автора «Генія християнства» узяв на себе пан єпископ Шартрський. На жаль! з того часу він, мабуть, уже здогадався, що завзяття його гідне кращого застосування.

Пан єпископ Шартрський – брат мого чудового друга пана де Клозеля, людини вельми святобливої, яка не піднеслася до таких висот доброчесності, як його брат-критик.

Я вирішив, що мушу відповісти супротивникам, як зробив колись щодо «Генія християнства». Приклад Монтеск’є, що захищав «Дух законів», надихав мене. Я був не правий. Хоч які б глибокі істини вирікали автори, що зазнали нападок, відповіддю їм будуть лише посмішки безсторонніх умів та насмішки юрби. Становище їхнє невигідне: французам оборона не подобається. Коли я доводив критикам, що, тавруючи той чи інший фрагмент, вони нападають не на що інше, як на прекрасний уламок античності, вони, спіймані на місці злочину, викручувалися і звинувачували «Мучеників» у тому, що книга ця не більше ніж наслідування. Якщо я виправдовував одночасну наявність у поемі двох релігій посиланнями на авторитет Отців Церкви, мені заперечували, що в епоху, коли відбувається дія «Мучеників», серед язичників уже не було великих умів.

Я щиросердо думав, що мій твір провалився; люті нападки похитнули мою впевненість у собі. Нечисленні друзі втішали мене, запевняючи, що гоніння несправедливі, що публіка рано чи пізно змінить свій присуд; особливо непохитний був пан де Фонтан; я не Расін, але він міг стати Буало і невтомно повторював мені: «Вони схаменуться». Переконаність його була така велика, що надихнула його на чарівні станси:

він не побоявся скомпрометувати свій смак і репутацію.

«Мученики» і справді ожили; вони сподобилися честі бути виданими чотири рази поспіль; вони навіть здобули особливу ласку літераторів, які оцінили нарешті твір, що засвідчив про серйозні студії, про роботу над стилем, про велику повагу до мови і смаку.

Критика, по суті, швидко припинилася. Дорікати мені в змішанні мирського і священного тому лише, що я описав дві релігії, які існували одночасно і з яких кожна мала свої обряди, вівтарі, священиків, церемонії, означало вимагати від мене, щоб я відмовився від історії. За кого вмирали мученики? За Ісуса Христа. Кому їх приносили в жертву? Богам імперії. Отже, релігій було дві.

Філософічне питання про те, чи вірили за Діоклетіана римляни і греки в богів Гомера і чи зазнала офіційна релігія яких-небудь змін, не стосувався мене як поета; як історик я багато що міг би про це сказати.

Нині все це не має значення. Всупереч моїм первісним страхам, забуття не спіткало «Мучеників», і моїм клопотом стало лише наново вивіряти їх текст.

Вада «Мучеників» походить від того, що я вдався до безпосереднього чудесного, причому з вини невижитих класичних забобонів ужив його недоречно. Злякавшись власних новацій, я визнав за неможливе обійтися без пекла і небес. Тим часом для ведення дії вистачило б добрих і злих ангелів; не було потреби вдаватися до тих рушійних сил, що давно відомі словесності. Якщо франків та їх битви, Велледи, Єроніма, Августина, Евдора, Цимодоцеї, опису Неаполя і Греції недостатньо для виправдання «Мучеників», то ніяке пекло і ніяке небо не врятують їх. Пан де Фонтан найбільше любив цей уривок:

«Цимодоцея сіла перед вікном своєї в’язниці і, схиливши на руки голову в мученицькому вінці, видихнула мелодійні рядки: