Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Мої дерева були ще маленькими, й осінні вітри не ревли в їхніх гілках, зате весняний вітерець приносив із сусідніх лук пахощі квітів і виливав їх на мою долину.

Я зробив декілька прибудов до своєї хатини; я оздобив її цегляну стіну портиком – його підтримували дві чорні мармурові колони і дві біломармурові каріатиди: на згадку про Афіни. Збирався я також збудувати збоку вежу, а поки зробив несправжні зубці на стіні, що відокремлює мої володіння від дороги; таким чином, я першим віддав данину тій пристрасті до середньовіччя, яка нині позбавляє розуму всіх французів. Вовча долина – єдине моє надбання, про втрату якого я шкодую; очевидно, мені на роду написано залишитися ні з чим. Попрощавшись із Вовчою долиною, я заснував богадільню Марії Терези і врешті-решт також був змушений її покинути. Тепер долі не вдасться прив’язати мене ні до якого, навіть найкрихітнішого клаптика землі; відтепер у мене не буде іншого саду, окрім вулиць з такими прекрасними іменами, які оточують Будинок інвалідів і якими я прогулююся в товаристві моїх одноруких і одноногих побратимів. Неподалік височіє кипарис пані де Бомон; серед цих просторів колись спиралася на мою руку висока і струнка герцогиня Шатійонська. Тепер я підставляю руку лише часу: як це тяжко!

Я з великою втіхою працював над «Записками»; посувалися вперед і «Мученики»; я вже прочитав декілька книг цієї поеми панові де Фонтану. Я розташувався в колі своїх спогадів, як у великій бібліотеці: я звірявся то з одним з них, то з іншим, а потім із зітханням закривав свого літописа, переконуючись, що сонячні промені руйнують її таємницю. Киньте світло на дні вашого життя – і вони перестануть бути тим, чим були.

У липні 1808 року я захворів і змушений був повернутися у Париж. Лікарі погано лікували мене, і хвороба стала небезпечною. За Гіппократа в пеклі бракувало мерців, свідчить епіграма: дякуючи нашим сучасним Гіппократам, небіжчиків вистачає.

Можливо, то була єдина мить, коли на порозі смерті у мене виникло бажання жити. Коли я падав з ніг від слабкості, а це траплялося часто, я говорив пані де Шатобріан: «Не хвилюйтеся, я видряпаюсь». Я утрачав свідомість, але палав внутрішнім нетерпінням, бо щось, відоме лише Господу, прив’язувало мене до життя. Крім усього іншого, я пристрасно хотів закінчити те, що вважав і вважаю дотепер найправильнішим своїм твором. Хвороба була платою за поневіряння, що я пережив під час подорожі на схід.

Жіроде закінчив мій портрет. Він написав мене похмурим, яким я тоді й був, але вклав у полотно весь свій геній. Пан Денон отримав шедевр для салону; як зразковий царедворець він поспішив повісити його в затишному куточку. Бонапарт, пройшовшись по всій виставці й огледівши всі картини, поцікавився: «А де портрет Шатобріана?» Він знав, що портрет тут: довелося витягти злочинця з тайника. Бонапарт, чия великодушність уже вичерпалася, мовив, поглянувши на моє зображення: «У нього вигляд змовника, який лізе в дім через комин».

‹Візит кузена Шатобріана Моро у Вовчу долину›

Повесні 1809 року вийшли у світ «Мученики». Я працював над ними на совість: радився з досвідченими критиками, що мали добрий смак, панами де Фонтаном, Бертеном, Буассонадом, Мальте-Брюном і слухався їхніх доводів. Сотні і сотні разів я писав, закреслював і переписував ту саму сторінку. З усіх моїх творів це написано найправильнішою мовою.

Я не помилився щодо плану: сьогодні, коли думки мої стали банальними, ніхто не заперечує, що боротьба двох релігій, однієї вмираючої, другої народжуваної, пропонує музам один з найбагатших, найплідніших і найдраматичніших сюжетів. Я гадав, що можу плекати деякі не зовсім безглузді надії, але я забував про успіх першої моєї книги: у цій країні нікому не слід розраховувати на два успіхи поспіль: один шкодить іншому. Якщо ви наділені деяким талантом у прозі, остерігайтеся виявляти його у віршах; якщо ви відзначилися в літературі, не втручайтеся в політику: ось французький розум і ось його нікчемність. Честолюбці і заздрісники, стривожені і розсерджені вдалим дебютом, об’єднавши зусилля, накидаються на другу публікацію уславленого автора, щоб узяти блискучий реванш:

Настав час розплати за дурні захоплення, яких я не по заслузі сподобився після виходу «Генія християнства»; мені довелося повертати те, що я вкрав. Та ба! чи варто було моїм супротивникам докладати таких зусиль, щоб відібрати у мене те, що сам я вважав таким, що мені не належить! Якби я звільнив християнський Рим, я зажадав би тільки вінець, яким нагороджують воїнів-визволителів, – гірлянду квітів, зірваних у Вічному місті.