Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Пані де Куален, скупа, як багато людей гострого розуму, розсовувала свої гроші по шафах. Вона жила в постійній тривозі за свої заощадження, які були їй дорожчі за життя. Слуги полегшували її муки. Коли вона поринала в заплутані розрахунки, вона нагадувала мені скупого Гермократа, який, диктуючи свій заповіт, призначив своїм спадкоємцем себе самого. Іноді, дивись, вона запрошувала на обід гостей: але вона страшенно лаяла каву, стверджуючи, що ніхто її не любить і що п’ють її лише для того, аби подовжити трапезу.

Пані де Шатобріан вирушила разом з пані де Куален і маркізом де Нелем у Віші; маркіз їхав попереду і замовляв чудові обіди. Пані де Куален приїздила слідом і просила подати півфунта вишень і нічого більше. Коли вона від’їздила, їй виставляли величезні рахунки: починався скандал. Вона й чути не хотіла ні про що, крім вишень; хазяїн вимагав грошей, бо на заїжджому дворі такий звичай: їли не їли, а якщо обід замовлено, треба платити.

Пані де Куален створила собі ілюмінізм на свій смак.

Легковірна і недовірлива разом, вона через брак віри сміялася з релігії, а через марновірність боялася її! Вона познайомилася з пані де Крюденер; ілюмінізм потайливої француженки був досить умовним; це не сподобалося ревній російській духовидиці, яка, у свою чергу, не сподобалася пані де Куален. Пані де Крюденер з чуттям запитала її: «Добродійко, хто ваш внутрішній сповідник?» – «Добродійко, – заперечила пані де Куален, – я не знаю свого внутрішнього сповідника; я знаю тільки, що сповідник мій – усередині своєї сповідальні». На тому дві жінки розлучилися назавжди.

Пані де Куален хвалилася, що впровадила при дворі нововведення: моду на розпущене волосся – впровадила всупереч благочестивій королеві Марії Лещинській, котра противилася цьому небезпечному нововведенню. Вона запевняла, що за давніших часів вихованій особі ніколи б і на думку не спало платити своєму лікарю. Вона обурювалася проти великої кількості жіночої білизни: «Це викриває вискочку, – говорила вона. – У нас, придворних дам, було тільки по дві сорочки; коли вони зношувалися, ми надягали нові; ми носили шовкові плаття і не були схожими на гризеток, як ці теперішні панянки».

Пані Сюар, що жила на вулиці Руаяль, через кілька дворів од площі Людовіка XV, тримала півня, який своїм голосним співом докучав пані де Куален. Вона написала пані Сюар: «Добродійко, накажіть скрутити шию вашому півню». Пані Сюар відіслала гінця назад з такою запискою: «Добродійко, маю честь відповісти вам, що я не збираюся скручувати шию своєму півню». Тим діло й кінчилося. Пані де Куален сказала пані де Шатобріан: «Ах, люба моя, у який час ми живемо! Це ж бо дочка Панкука, дружина того академіка, знаєте?»

Пан Енен, колишній чиновник міністерства закордонних справ, нудний, як протокол, базграв грубезні романи. Якось він читав пані де Куален один опис: покинута коханка у сльозах сумно сидить з вудкою і ловить лосося. Пані де Куален, якій урвався терпець і яка не любила лосося, перебила автора і сказала йому із серйозним виглядом, що робив її страшенно смішною: «Пане Енен, ви не могли б підкинути цій дамі яку-небудь іншу рибку?»

Історії, які розповідала пані де Куален, неможливо переказати, тому що вони були ні про що; вся краса полягала в жестах, манерах, зовнішності оповідачки: вона ніколи не сміялася. Особливо вдавалася їй суперечка подружжя Жакміно. Коли пані Жакміно вигукувала: «Але, пане Жакміно?» – саме звучання цього імені викликало у слухачів божевільний сміх. А пані де Куален тим часом незворушно брала понюшку тютюну.

Довідавшись із газет про смерть кількох королів, вона скинула окуляри, висякалася і мовила: «Почалася пошесть на вінценосну худобу».

Біля її смертельної постелі велися розмови про те, що люди вмирають тільки якщо опускають руки, а якщо бути напоготові й ні на мить не спускати супротивника з ока, то не помреш. «Я вірю, – відповіла вона, – але боюся заґавитися». І спустила дух.

Вранці я зійшов до неї; у її покоях я застав пана і пані д’Аваре, її сестру та зятя; вони сиділи перед каміном за невеликим столиком і лічили луїдори, висипаючи їх з торбинки, знайденої за дерев’яною обшивкою стіни. Бідолашна небіжчиця лежала тут-таки поряд на своєму ліжку, за напівопущеною запоною; вона вже не чула дзвону перелічуваного руками сестер золота, який неодмінно розбудив би її, коли б вона не спала вічним сном.

Серед думок, записаних покійною на берегах книжок та адресах листів, траплялися зовсім чудові. Пані де Куален, переживши загибель Людовіка XVI і доживши до Бонапарта, показала мені, який був двір Людовіка XV, так само, як і пані д’Удето, переступивши поріг XIX сторіччя, дала мені можливість побачити, яке було товариство філософів.