Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Гляди, синку, – продовжував пан Заглоба, – щоб тебе меланхолія не заїла, бо, якщо вона з печінки, де перебуває зазвичай, перекинеться в голову, розум дуже помутитися може. А я й не знав, що ти такий амурний. Видко, в травні ти народився, а це місяць Венери, в якім аура така сластолюбна, що тріска до тріски й та сердечну прихильність відчувати починає, люди ж, у цьому місяці народжені, більше за інших мають у натурі свій інтерес до принад жіночих. Але й тут знову ж у виграші той, хто себе в руках тримає, а тому раджу тобі помстою справи не вирішувати. На Курцевичів ти безумовно можеш гострити зуби, та хіба ж одна вона дівка на світі?

Богун, мовби не Заглобі, а стражданню власному відповідаючи, відізвався голосом, більше на ридання, ніж на людську мову, схожим:

– Одна вона, зозуля, одна на світі!

– А хоч би й так, усе одно марна справа, якщо вона іншому кує. Справедливо сказано, що серце – вільна птиця, під якими захоче прапорами, під такими і служить. Але зваж усе-таки, що дівка ж бо блакитної крові, адже Курцевичі, кажуть, од князів свій рід ведуть… Високо терем.

– На чорта мені ваші тереми, ваші родоводи, ваші пергаменти! – Тут отаман з усієї сили вдарив по шабельному руків’ю. – Ось він, мій рід! Ось моє право! І пергамент! Ось він, мій сват і дружко! О, юди! О, ворожа кров проклята! Гарним вам був козак, друг і брат був у Крим ходити, добро турецьке брати, здобиччю ділитися. Гей, голубили, і синком звали, і дівку обіцяли, а що вийшло? З’явився шляхтич, лях пещений, і зразу козака, синка і друга, забули – душу вирвали, серце вирвали, іншому доня буде, а ти собі землю гризи! Ти, козаче, терпи! Терпи!..

Голос отамана затремтів, він зціпив зуби й почав гатити кулаками в широкі груди, та так, що з них, як із-під землі, гул почувся.

На хвилину запанувала тиша. Богун важко дихав. Біль і гнів розривали дику, нестримну душу козака. Заглоба ждав, коли він утомиться й заспокоїться.

– Що ж ти збираєшся робити, юначе сердешний? Як діяти будеш?

– Як козак – по-козацьки!

– Гм, уявляю, що буде. Гаразд, досить про це. Одне скажу тобі: там земля Вишневецьких і Лубни близько. Писав пан Скшетуський княгині цій, аби вона в Лубни з дівкою поїхала, а це значить, що вони під захистом княжим, а князь – лев лютий…

– І хан теж лев, а я йому в пащу влазив і пожежею в вічі світив!

– Ти, бідова голово, князеві, чи що, війну оголосити хочеш?

– Хміль і на гетьманів пішов. Що мені ваш князь!

Пан Заглоба захвилювався ще дужче.

– Тьху, чортівня! Так це ж заколотом пахне! Vis armata, raptus puellae [85]і заколот – це ж кат, шибениця і мотузка. Шестериком цим заїхати можна коли не далеко, то високо, Курцевичі теж захищатися будуть.

– То й що? Або мені погибель, або їм! От я душу згубив за них, за Курцевичів, вони мені братами були, а стара княгиня – матір’ю, що їй я у вічі, як пес, дивився! А як Василя татари схопили, так хто в Крим пішов? Хто його відбив? Я! Любив я їх і служив їм, як раб, тому, думав, дівчину ту вислужу. А вони мене за те продали, продали мене, як раба, на злу долю, на нещастя!.. Прогнали геть? Гаразд! І піду. Тільки спершу поклонюся за сіль, за хліб, які в них їв, по-козацьки віддячу, позаяк свою дорогу знаю.

– І куди підеш, якщо з князем загризешся? До Хмеля у військо?

– Якби вони мені дівку віддали, був би я вам, ляхам, братом, був би другом, шаблею вашою, душа ваша заклята, вашим псом. Узяв би своїх козаків, іще б інших з Украйни гукнув, та й на Хмеля й на кревних братів запоріжців пішов та копитами потоптав їх. А вимагав би за це що-небудь? Ні! От узяв би дівчину та й за Дніпро подався, на Божий степ, на дикі луги, на тихі води – й мені б того доволі було, а зараз…

– Зараз ти здурів.

Отаман, нічого не відповівши, вперіщив нагайкою коня й помчав уперед, а пан Заглоба почав розмірковувати над тим, у яку халепу вскочив. Було зрозуміло, що Богун збирався на Курцевичів напасти, за образу помститись і забрати дівчину силою. І в цьому вчинку пан Заглоба виявляється з ним у згоді. На Україні таке траплялося нерідко й частенько сходило з рук. Щоправда, якщо насильник не був шляхтичем, справа ускладнювалась і ставала небезпечною. Зате виконати вирок козакові бувало важче: де його шукати й ловити? Вчинивши злочин, утікав він у дикі степи, куди не сягала рука людська, отож його тільки й бачили, а коли починалася війна, коли нападали татари, злочинець об’являвся, бо закон тоді спав. Так міг уникнути відповідальності й Богун. Одначе панові Заглобі аж ніяк не слід було допомагати йому ділом і брати на себе таким чином однакову частину провини. Він би не сприяв у будь-якому разі, хоча Богун і був йому приятелем. Шляхтичу Заглобі не годилося вступати з козаком у змову проти шляхти, особливо ще й тому, що пана Скшетуського він знав особисто й пив з ним. Пан Заглоба був баламутом, і першорядним, але заколотництво його мало межі. Гуляти по чигиринських корчмах із Богуном та іншими козацькими старшинами, особливо за їхні гроші, – це будь ласка; з огляду на бунт, який загрожує, з цими людьми варто було знатися. Одначе пан Заглоба про свою шкуру, хоч подекуди й попсовану, дбав вельми й дуже – а тут раптом виявляється, що через приятельство своє він улип в історію, бо цілком очевидно, що, коли Богун украде дівчину, наречену княжого поручика й улюбленця, то заведеться із князем, а значить, не залишиться йому нічого іншого, як утекти до Хмельницького і пристати до заколоту. На таке рішення в міркуваннях своїх накладав пан Заглоба безумовне стосовно своєї особи veto, [86]приєднуватися заради прекрасних очей Богуна до бунту намірів не мав, та й князя до того ж боявся як вогню.