Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Розкривати, чи що? Sigillum [82]шляхетська свята! – зауважив Заглоба.

– Мені великий гетьман дав право будь-які листи переглядати. Розкривай і читай.

Заглоба розпечатав і почав читати:

– «Найласкавіша до мене пані etc. Повідомляю вашій милості, добродійко, що я вже стою в Кодаку, звідки, дай Боже, в добрий час нинішнього ранку на Січ вирушу, а поки що пишу тут, у неспокої спати не лягаючи, щоби вам яка кривда від головоріза цього, Богуна, та його волоцюг не вчинилася. А позаяк мені тут і пан Кшиштоф Гродзіцький говорив, що, чого доброго, війна велика спалахне, заради якої також і чернь устане, тому заклинаю і благаю вашу милість, добродійко, щоб eo instante, [83]хоч би навіть і степ не протрях, хоч би верхи, відразу ж із князівною в Лубни їхати зволили й не вчиняли б інакше, бо я вчасно повернутися не встигаю. А прохання це, будьте ласкаві, ваша милість добродійко, негайно виконати, щоби про блаженство, мені обіцяне, я міг не побоюватись і, повернувшись, нарадувався ним. А замість того щоб вашій милості, добродійко, з Богуном кунктувати і, обіцяючи дівчину мені, йому зі страху голову морочити, ліпше sub tutelam [84]князя, володаря мого, сховатися, котрий у Розлоги гарнізон послати не забариться, тож і садибку врятуєте. При цьому маю честь еtc, еtc».

– Гм, друже ти мій, Богуне, – сказав Заглоба, – гусарчик, видко, роги тобі наставити зібрався. Значить, ви за однією дівкою упадали? Чого ж ти мовчав? Та ти не переживай, мені ось теж траплялося…

Почата фраза завмерла на вустах пана Заглоби. Козак сидів за столом нерухомо, та лице його немовби звело судорогою, воно було блідим, очі заплющені, брови зведені. З Богуном коїлося щось жахливе.

– Що це ти? – запитав пан Заглоба.

Той почав гарячково махати рукою, а з уст його почувся приглушений, хрипкий голос:

– Читай же другого.

– Другий – князівні Олені.

– Читай! Читай!

Заглоба почав:

– «Люба, кохана Оленочко, серця мого повелителько й королево! Позаяк у княжій справі я чимало часу ще в цій стороні пробуду, то пишу й до тітки затим, аби ви в Лубни зразу ж їхали, де ніяка твоїй честі дівочій кривда від Богуна вчинитися не може і взаємна сердечна прихильність наша ризику не підпаде…»

– Досить! – крикнув раптом Богун і, знавісніло підхопившись із-за столу, стрибнув до Редзяна.

Келеп фуркнув у його руці, і бідолашний хлопець, уражений в самі груди, охнув і гепнувся на підлогу. Безумство оволоділо Богуном, він кинувся до пана Заглоби, вирвав у того листи й засунув їх за пазуху.

Заглоба, схопивши сулію з медом, відскочив до груби і крикнув:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Чоловіче, ти очманів, чи що? З глузду з’їхав, га? Заспокойся, опам’ятайся! Умочи голову у відро, дідько б тебе забрав!.. Та чуєш ти мене?

– Крові! Крові! – ревів Богун.

– Ти що, здурів? Умочи голову у відро, сказано тобі! Ось вона, кров, ти її вже пролив, до того ж невинну. Він уже не дихає, хлопчина цей бідолашний. Лихий тебе попутав чи сам ти є сущий диявол? Опам’ятайся ж, а ні – щоб ти пропав, бусурманський сину!

Вигукуючи все це, Заглоба протиснувся по інший бік столу до Редзяна і, схилившись над ним, почав обмацувати постраждалому груди та прикладати долоню до рота його, з якого неспинно текла кров.

Богун же, схопившись за голову, скиглив, як поранений вовк. Потім, продовжуючи вити, упав на лаву, бо душа в ньому була змучена люттю і стражданням. Несподівано він підхопився, підбіг до дверей, вибив їх ногою й вибіг у сіни.

– Біжи, хай тобі трясця! – невиразно пробурчав пан Заглоба. – Біжи й розбий голову об стайню чи об клуню, хоча як рогоносець міг би вже й буцкатися. Оце розлютувався! В житті нічого подібного не бачив. Зубами, як пес на злучці, цокотів. Але хлопчина ж бо живий іще, сердега. Їй-богу, якщо йому цей мед не допоможе, значить, він збрехав, що шляхтич.

Кажучи це, пан Заглоба прилаштував голову Редзяна в себе на колінах і потроху почав уливати в його посинілі вуста мед.

– Перевіримо, чи є в тобі кров благородна, – продовжував він, звертаючись до непритомного. – Коли, скажімо, жидівська є, то, приправлена медом або ж вином, вона кипіти буде, мужича, позаяк ледача й важка, вниз піде, і тільки шляхетська звеселиться й відбірну сотворить сполуку, що тілу мужність та завзяття надає. Іншим націям Господь наш Ісус Христос теж дав напої, щоби кожна достойно втішена могла бути.

Редзян тихо застогнав.

– Ага, ще хочеш! Ні, пане-брате, дозволь же й мені… Ось так! А зараз, оскільки ти живим виявився, перенесу ж бо я тебе в стайню та вкладу де-небудь у куточку, щоби це чудо-юдо козацьке тебе не розтерзало, коли повернеться. Небезпечний він друг-приятель, щоб його чорти побрали! Бо на руку, не розумом він прудкий, як я подивлюся!