Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Лише за Погребами один із татар помітив якусь людську істоту, що намагалася сховатися в очеретах, якими поросли береги Кагамлика.

Татари кинулися до річки й через кілька хвилин привели до пана Скшетуського двох зовсім голих людей.

Один виявився старим, другий – струнким п’ятнадцяти– чи шістнадцятилітнім підлітком. Од страху обидва цокотіли зубами і довго не могли сказати й слова.

– Звідки ви? – запитав пан Скшетуський.

– Нізвідки, пане! – відповів старий. – Христа ради ось ходимо з лірою, а німий цей мене водить.

– А звідки зараз ідете? З якого села? Кажи, не бійся, нічого тобі не буде.

– Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас біс якийсь обібрав. Чоботи добрі були – взяв, шапки були добрі – взяв, свитки від жалісливих людей – взяв і ліру забрав теж.

– Я тебе, дурню, запитую, з якого ти села йдеш?

– Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень жалісливих людей дожидаємо, щоб голизну нашу прикрили та нагодували, ми ж голодні!

– Чуєш, холопе, відповідай, про що запитую, а то накажу повісити.

– Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, або що, або будь-що, то нехай мені – от що!

Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто його розпитує, вирішив нічого до пуття й не відповідати.

– А в Розлогах ти був, де князі Курцевичі живуть?

– Не знаю, пане.

– Повісити його! – крикнув Скшетуський.

– Був, пане! – закричав дід, бачачи, що справа кепська.

– Що ж ти там бачив?

– Ми там п’ять день, як були, а потім уже в Броварках чули, що туди лицарі прийшли.

– Які лицарі?

– Не знаю, пане! Один каже – ляхи, другий каже – козаки.

– В сідло! – крикнув татарам Скшетуський.

Загін помчав. Сонце ось-ось збиралося зайти, як того дня, коли намісник, зустрівши Олену з княгинею на дорозі, їхав поряд з ними біля Розванової карети. Кагамлик точно так відсвічував червінню, день минав іще більш тихий, погожий, теплий. Одначе тоді пан Скшетуський їхав переповнений щастям і ніжними почуттями, що пробуджувались, а тепер мчав як проклятий на муки вічні, гнаний вітром тривоги і недобрих передчуттів. Відчай кричав у його душі: «Це Богун її умкнув! Ти її більше не побачиш!» – а голос надії підбадьорював: «Це князь! Урятована!» І голоси ці так мучили його, що ледве серце не розривали. Вершники мчали, підганяючи охлялих коней. Минула година, друга. Вийшов місяць і, підіймаючись угору, робився тьмянішим. Коні вкрилися милом і тяжко схропували. Влетіли в ліс, він промайнув як блискавка; влетіли в яр, за яром – зразу ж – Розлоги. Ось-ось, і долю лицаря буде вирішено. А вітер скачки тим часом свистить у нього у вухах, шапка впала з голови, кінь під ним постогнує, ніби зараз упаде. Ще мить, іще ривок, і яр одкинеться. Ось! Ось!

І раптом страшний, нелюдський зойк вирвався з грудей пана Скшетуського.

Фільварок, сараї, стайні, клуні, частокіл і вишневий сад – усе щезло.

Тьмяний місяць освітлював косогір, а на ньому – чорні пожарища, які перестали вже й диміти.

Ніякий голос не порушував безгоміння.

Пан Скшетуський мовчки зупинився біля рову, руки лише до небес простяг, дивився, споглядав і головою хитав якось дивно. Татари притримали коней. Він спішився, знайшов рештки спаленого моста, перейшов рів по поздовжній колоді й сів на камінь, який лежав посеред майдану. Затим він почав озиратись, як людина, що опинилась уперше в якомусь місці й має намір освоїтися. Притомність покинула пана Скшетуського. Він навіть не застогнав. За хвилину, впершись руками в коліна і звісивши голову, він зробився непорушним, і могло здаватися, що він заснув, а коли й не заснув, то задерев’янів. У голові його замість думок проносились якісь нечіткі картини. Ось виникла Олена, така, з якою розстався він ув останній свій приїзд, щоправда, лице її зараз було наче огорнуте серпанком і рис розгледіти було неможливо. Він спробував її з тієї туманної пелени визволити, але не зміг. Тому й поїхав із важким серцем. Ось перед ним постав чигиринський майдан, старий Зацвілиховський і безпутна пика Заглоби; вона з особливою впертістю виникала перед очима його, поки нарешті не помінялася на похмуре лице Гродзіцького. Потім побачив іще він Кодак, пороги, сутичку на Хортиці, Січ, усі злигодні й події аж до нинішнього дня, аж до останньої години. Але далі був морок! Що відбувалося з ним зараз, він зрозуміти не міг. У нього було тільки невиразне відчуття, що їде він до Олени, в Розлоги, та сили в ньому немовби витратились, от він і відпочиває на пожарищі. Хотів був він підвестись і їхати далі, та безмежна якась неміч приковує його до місця, ніби хто стофунтові ядра до ніг йому прив’язав.