Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

У деяких вікнах іще світилося.

Обидва вершники під’їхали до воріт.

– Хто там? – окликнув їх нічний сторож.

– Не впізнаєш, Максиме?

– Либонь, ваша милість! Слава Богу!

– На віки віків. Одчиняй. А що у вас чути?

– Все добре. Давно, ваша милість, у Розлогах не були.

Заскавчали петлі воріт, міст опустився над ровом, і обидва вершники виїхали на майдан.

– А слухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай моста, я зараз же й поїду.

– Значить, ваша милість туди й назад?

– Еге. Коней до конов’язі припни.

Курцевичі не спали. Вони вечеряли в тих же обвішаних зброєю сінях, що простяглися по всій ширині будинку від майдану й до самого саду. Побачивши Богуна й пана Заглобу, всі підхопилися. На обличчі княгині було помітно не тільки здивування, а ще й переляк та невдоволення. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.

– Богуне! – сказала княгиня. – Ти чого це до нас?

– Заїхав поклонитися, мамо. Може, не раді?

– Рада я тобі, рада, тільки приїзду дивуюся, бо чула, що ти в Чигирині за порядком наглядаєш. А кого ж нам Бог послав із тобою?

– Це пан Заглоба, шляхтич, мій друг.

– Раді вашій милості, – сказала княгиня.

– Ми раді, – вторили Симеон і Миколай.

– Добродійко! – відповів шляхтич. – Правда воно, що незваний гість гірший татарина, але відомо також, що, коли хочеш потрапити до раю, подорожньому в притулку не відмовляй, голодного нагодуй, спраглого напій…

– Сідайте ж, пийте-їжте, – сказала стара княгиня. – Дякуємо, що навідались. Одначе ж, Богуне, тебе-то я ніяк не очікувала… Хіба що в тебе яке діло до нас є?

– Може, і є, – не кваплячись мовив отаман.

– Яке ж? – занепокоєно запитала княгиня.

– Свого часу обговоримо. Дайте спершу перепочити. Я ж прямо з Чигирина.

– Видно, край тобі до нас було?

– Куди ж мені ще край може бути, якщо не до вас? А чи здорова князівна-доня?

– Здорова, – сухо відповіла княгиня.

– Хотілось би на неї поглянути-порадіти.

– Олена спить.

– Оце жаль. Пробуду ж бо я недовго.

– Далеко ж ти їдеш?

– Війна, мамо! Часу обмаль. Того й дивись, гетьмани в діло пошлють, а запоріжців бити жалко. Хіба мало ми ходили з ними за добром турецьким, правда, князю? – по морю плавали, хлібом-сіллю ділилися, пили та гуляли, а тепер ось ворогами поробилися.

Княгиня скинула оком на Богуна. В голові в неї промайнула думка, що Богун, можливо, пристати вирішив до заколоту і приїхав підмовляти її синів теж.

– А ти як збираєшся вчинити? – запитала вона.

– Я, мамо? А що? Тяжко своїх бити, а доведеться.

– Так і ми міркуємо, – сказав Симеон.

– Хмельницький – зрадник! – додав молодий Миколай.

– На погибель зрадникам! – сказав Богун.

– І нехай кат ними тішиться! – закінчив Заглоба.

Богун заговорив знову:

– Так воно завжди на світі було. Сьогодні людина тобі приятель, завтра – юда. Нікому вірити не можна.

– Тільки добрим людям, – сказала княгиня.

– Це точно, – добрим людям вірити можна. Тому-то я вам і вірю, тому й люблю вас, що ви люди добрі, невіроломні…

Голос отамана звучав якось дивно, і на деякий час запанувала тиша. Пан Заглоба дивився на княгиню й моргав своїм здоровим оком, а княгиня дивилася на Богуна.

Той вів своєї:

– Війна людей не живить, а губить, тому перед тим, як воювати вирушити, я й вирішив побачити вас. Хтозна, чи вернусь, а ви ж побиватися за мною будете, ви ж мені друзі сердечні… Хіба не так?

– Звичайно ж, так, істинний Бог! Змалечку тебе знаємо.

– Ти брат нам, – додав Симеон.

– Ви князі, ви шляхта, а козаком не погордували, в хаті пригріли й доню-родичку пообіцяли, бо зрозуміли – нема без неї ні життя, ні буття козакові, от і пожаліли його.

– Не варто про це й казати, – поспішно мовила княгиня.

– Ні, мамо, варто про те казати, адже ви мої благодійники, а я попросив оцього шляхтича, друга мого, щоб мене сином назвав і гербом облагородив, аби не соромно було вам родичку віддавати козакові. На що пан Заглоба згоду дав, і обидва ми будемо прохати в сейму дозволу тому, а після війни поклонюсь я пану великому гетьманові, до мене милостивому, й він підтримає: він ось і Кречовському надання виклопотав.

– Помагай тобі Боже, – сказала княгиня.

– Ви люди некриводушні, і я вдячний вам. Та перш ніж на війну йти, хотілось би ще раз почути, що доню мені віддасте і слова не порушите. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.

Отаман говорив повагом і врочисто, але в словах його чулася ніби погроза, ніби застереження, що треба погоджуватися на все, хоч чого б він вимагав.