Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Зненацька видіння змінюється. Намісникові являється Олена. Бліда, з розпущеним волоссям, вона благає: «Порятуй же, Богун за мною женеться!» Скшетуський зривається з воза, та чийсь голос, цього разу справжній, каже йому:

– Лежи, дитино, а то зв’яжу.

Це обозний осавул Захар, якому Хмельницький наказав із намісника очей не спускати, знову вкладає його на воза, накриває кінською шкурою й запитує:

– Що з тобою?

І пан Скшетуський зовсім очунює. Привиди зникають. Вози тягнуться біля самого дніпровського берега. Холодні подуви прилітають із ріки, і ніч блідне. Річкові птахи затівають досвітній гомін.

– Слухай, Захаре! Ми хіба вже минули Кодак? – запитує Скшетуський.

– Минули! – відповідає запорожець.

– А куди ж ви йдете?

– Не знаю. Битва, каже, буде, але не знаю.

Від цих слів серце радісно забилось у грудях пана Скшетуського. Він вважав, що Хмельницький буде брати в облогу Кодак і з цього почне воєнні дії. Та поспішність, із якою козаки йшли вперед, дозволяла припустити, що коронне військо вже близько і що Хмельницький обійшов фортецю, щоб не бути змушеним вести під її обстрілом бій. «Можливо, я вже сьогодні буду вільним», – подумав намісник і вдячно звів очі до небес.

Гуркіт кодацьких гармат почули й ті, що пливли на байдаках під орудою старого Барабаша та Кречовського.

Їх було шість тисяч реєстрових і регімент відбірної німецької піхоти, де полковникував Ганс Флік.

Миколай Потоцький довго не відважувався послати козаків проти Хмельницького, але, позаяк Кречовський мав на них величезний вплив, а Кречовському гетьман довіряв безмірно, то обмежився він тим, що звелів козакам присягнути на вірність і з Богом відправив їх у похід.

Кречовський, воїн вельми досвідчений і багато разів у попередніх війнах уславлений, був людиною Потоцьких. Потоцьким він зобов’язаний був і званням полковника, і дворянством, якого вони домоглись для нього на сеймі, і, зрештою, довічно отриманими од них чималими наділами при злитті Дністра й Ладави.

Стільки уз пов’язувало його з Річчю Посполитою й Потоцькими, що навіть найменшого недовір’я не могло зародитися в гетьмановій душі. Крім усього, був цей чоловік у розквіті сил, років під п’ятдесят, і велике поприще на службі вітчизні очікувало його в майбутньому. Дехто бачив у нім навіть спадкоємця Стефану Хмелецькому, що починав свій шлях простим степовим лицарем, а завершив – воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Так що від самого Кречовського залежало, піде він тим шляхом, на який привела його мужність, невгамовна енергія та безмірна амбіція, що прагнула скільки багатства, стільки й чинів. Заради цієї ж амбіції він вельми домагався нещодавно Літинського староства, а коли врешті-решт дісталося воно Корбуту, Кречовський у глибині душі затаїв досаду і, можна сказати, навіть відхворів од заздрощів і гіркоти. Нині доля ніби знову посміхалася йому, бо, діставши від великого гетьмана таке важливе воєнне завдання, він сміливо міг розраховувати, що його ім’я дійде й до королівських вух. А було це справою неабиякою, бо відтак залишалося тільки вклонитися володарю своєму, щоб здобути привілей із жаданими для шляхетської душі словами: «Бив нам чолом і прохав зробити ласку йому, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо», і т. ін. Отак добували на Русі статки і чини; отак величезні простори незаселених степів, які до того належали Богу й Речі Посполитій, переходили у приватні руки; отак худорідний ставав володарем і міг тішитися думкою, що нащадки його серед сенаторів засідатимуть.

Щоправда, Кречовського заїдало, що в дорученій йому тепер місії доводиться ділитися владою з Барабашем, хоча двовладдя це й було по суті номінальним. Старий черкаський полковник, особливо останнім часом, так постарів і спорохнявів, що, можливо, тілом тільки належав цьому світу, душа ж його й розум перебували постійно в заціпенінні й угасанні, що зазвичай передують смерті. Коли оголосили похід, він мовби прокинувся й почав діяти доволі завзято; навіть можна було сказати, що від голосу воєнних сурем веселіше заходила в ньому стара жовнірська кров, адже був свого часу він уславленим лицарем і степовим ватажком; але коли виступили, плескіт весел приколисав старого, козацькі пісні та плавний рух байдаків приспали, й забув він про світ Божий. Усім орудував і керував Кречовський. Барабаш прокидався тільки попоїсти, а попоївши, за звичкою про що-небудь запитував. Од нього відкараскувались якою-небудь нескладною відповіддю, і він, зітхнувши, говорив: «От, радий би я з іншою війною лягти в могилу, та, видко, воля Божа!»