Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

От би гетьманства українського домогтися!

Зірки мерехтіли в небесах, а полковнику здавалося, що це каміння коштовне в булаві поблискує; вітер шелестів очеретами, а йому вчувалося, що шумить бунчук гетьманський.

Гармати Кодака продовжували гуркотіти.

«Хмельницький шию під сокиру підставить, – продовжував розмірковувати полковник, – але тут він сам винен! А могло бути інакше! От якби він одразу пішов на Украйну!.. Могло інакше бути! Там усе кипить і вирує, там порох, який чекає іскри. Річ Посполита могутня, та здолати Украйну в неї сил не вистачить, а король немолодий і немічний!

Одна виграна запоріжцями битва мала б нечувані наслідки…»

Кречовський заховав обличчя в долоні й сидів нерухомо, а зірки тим часом котилися все нижче й нижче, потихеньку пропадаючи за степовим пругом. Перепели, затаєні в травах, почали подавати голоси. Світало.

Зрештою думки полковника утвердилися в єдиному рішенні. Завтра він ударить на Хмельницького і розіб’є того дощенту. Через його труп здобуде він багатства і почестей, зробиться знаряддям кари в руці Речі Посполитої, її рятівником, а в майбутньому її сановником і сенатором. Після перемоги над Запоріжжям і татарами йому ні в чому не відмовлять.

А Літинського староства все-таки не дали.

Згадавши це, Кречовський стис кулаки. Не дали йому староства, незважаючи на могутню підтримку протекторів його, Потоцьких, незважаючи на власні його військові заслуги, і все тому, що був він homo novus, [70]а його суперник од князів родовід вів. У цій Речі Посполитій не досить стати шляхтичем, треба дочекатися, щоби шляхетство твоє вкрилося пліснявою, наче винна пляшка, щоб заіржавіло, немов залізо.

Тільки Хмельницький міг змінити заведений порядок, до чого, треба гадати, й сам король поставився б прихильно, та визнав за краще, бідолаха, розбити довбешку об кодацькі скелі.

Полковник потроху заспокоювався. Ну, не дали йому староства – то й що? Тим паче зроблять тепер усе, щоб його винагородити, особливо ж після перемоги та придушення бунту, після врятування України від братовбивчої війни, – та що там! – усієї Речі Посполитої врятування! Тут уже йому ні в чому не відмовлять, тут йому і в Потоцьких потреби не буде…

Сонна голова його схилилася на груди, і він заснув, марячи про староства, каштелянства, про ушанування королівські та сеймові…

Коли Кречовський прокинувся, вже розвиднялося. На байдаках усе ще спали. Віддалік поблискували у блідому передсвітанковому сяйві дніпровські води. Довкола була мертва тиша. Тиша ця його й розбудила.

Кодацькі гармати не стріляли.

«Що це? – подумав Кречовський. – Перший штурм відбито? Або ж Кодак узяли?»

Але такого бути не може!

Ні! Просто відкинута козачня затаїлася де-небудь подалі від фортеці й зализує рани, а сліпий на одне око Гродзіцький поглядає на них із бійниць, точніше націлюючи гармати.

Завтра вони знову підуть на приступ і знову зламають зуби.

Тим часом зовсім стало видно. Кречовський підняв людей на своєму байдаку і послав човна за Фліком.

Той негайно прибув.

– Пане полковник! – сказав Кречовський. – Якщо до вечора каштелян не підійде, а до ночі штурм не повториться, ми рушимо фортеці на допомогу.

– Мої люди готові, – відповів Флік.

– Роздайте ж їм порох і кулі.

– Уже роздано.

– Вночі висадимося на берег і без усякого шуму підемо степом. Нападемо зненацька.

– Gut! Sehr gut! [71]Але чи не пропливти на байдаках іще трохи? До фортеці милі чотири. Для піхоти неблизько.

– Піхота сяде на запасних коней.

– Sehr gut!

– Нехай люди тихо сидять по очеретах, на берег не виходять і шуму не вчиняють. Вогню не запалювати, а то нас дим видасть. Ворог не мусить знати про нас нічого.

– Туман такий, що й диму не побачать.

І дійсно, сама річка і рукав її, зарослий очеретом, у якому ховалися байдаки, і степи – все, куди не глянь, було затоплено білим непроглядним туманом. Щоправда, поки що був ранній ранок, а потім туман міг розсіятись і степові простори відкрити.

Флік відплив. Люди на байдаках помаленьку прокидалися; відразу ж було оголошено розпорядження Кречовського сидіти тихо, тож до сніданку бралися без звичайного бівачного гаму. Якби хто-небудь пройшов берегом або проплив по ріці, йому б навіть на думку не спало, що в цьому місці перебуває кілька тисяч людей. Коней, щоб не іржали, годували з руки. Байдаки, сховані туманом, затаївшись, стояли в очеретяних хащах. Раз по раз прошмигував лише маленький двовесельний човник, який розвозив сухарі та накази, а так панувала мертва тиша.