Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Перед заходом сонця битва все ще кипіла, та справа йшла до завершення. Хмельницький разом із Кречовським, Тугай-беєм і півтора десятками отаманів під’їхав до самого берега оглянути битву. Роздуті ніздрі його втягували пороховий дим, а слух із насолодою сприймав крики німців, яких топили і вбивали.

Всі три воєначальники дивилися на цю різанину, як на видовище, котре до всього було їм доброю прикметою.

Битва стихала. Постріли змовкли, зате все гучніші поклики козацького тріумфу здіймалися до небес.

– Тугай-бею! – сказав Хмельницький. – Це день першої перемоги.

– А ясир де? – огризнувся мурза. – Не потрібні мені такі перемоги!

– Ти їх на Украйні візьмеш. Стамбул і Галату переповниш своїми полонениками!

– А хоч і тебе продам, якщо більше нікого буде!

Сказавши це, дикий Тугай зловісно засміявся і трохи згодом додав:

– Одначе я охоче взяв би цих франків.

Тим часом битва стихла зовсім. Тугай-бей повернув коня до табору, за ним рушили інші.

– Тепер на Жовті Води! – вигукнув Хмельницький.

Намісник, чуючи звуки битви, з хвилюванням чекав її завершення, вирішивши спочатку, що Хмельницький воює з усією гетьманською раттю.

Одначе під вечір старий Захар розповів, як усе було насправді. Звістка про зраду Кречовського та знищення німців зовсім приголомшила молодого лицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник чудово знав, що гетьманське військо складається здебільшого з козаків.

Пригнічення намісника множилися, і радість у запорізькому стані додавала їм тільки гіркоти. Все складалося щонайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як видно, зробили страшенну помилку, бо, замість того щоб рушити з усім військом до Кодака чи принаймні очікувати ворога в укріплених таборах на Україні, вони розділили свої війська й самі себе послабили, створивши таким чином безмежні можливості для віроломства і зрадництва. Серед запоріжців, щоправда, вже й раніше ходили розмови про Кречовського і про окрему військову експедицію під керівництвом Стефана Потоцького, одначе намісник не хотів цим чуткам вірити. Він вважав, що йдеться всього лиш про посилені передові загони, котрі в потрібний момент буде відведено назад. А втім, усе сталось інакше. Хмельницький завдяки зраді Кречовського примножив своє військо декількома тисячами жовнірів, а над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги й заблуканого в степах, Хмельницький міг тепер легко оточити й розбити.

Страждаючи від ран, змучений переживаннями, Скшетуський у безсонні ночі свої втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неминуче померкне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. Хто знає, чи не з’єднався він уже з гетьманами? І нехай значними були сили Хмельницького, і нехай кампанія починалася вдало, і нехай із ним ішов Тугай-бей, а коли треба, обіцяв прийти на допомогу й сам «цар» кримський, Скшетуський навіть і гадки не допускав, що це сум’яття може тривати довго, що один козак здатний розхитати всю Річ Посполиту і зламати грізну міць її. «Біля порогів українних вал цей розіб’ється», – думав намісник. Та й чи не так закінчувалися вони, всі козацькі заколоти? Спалахнувши, ніби полум’я, вони згасали за першої ж сутички з гетьманами. Так воно було досі. Коли з одного боку хапалося за зброю гніздо низових хижаків, а з другого – держава, береги якої омивали два моря, розв’язку передбачити було легко. Гроза не може тривати безкінечно, а значить, вона мине і має розгодинитись. Усвідомлення цього підтримувало пана Скшетуського і, можна сказати, було для нього живодайним, бо що не кажи, а мучив його тягар такий нестерпний, якого досі йому в житті жодного разу відчути не довелося. Гроза, хоч і мине, може знищити ниви, зруйнувати житла і завдати непоправної втрати. Адже через неї, через цю грозу, він сам ледве не поплатився життям, позбувся сил і втрапив до осоружної неволі саме тоді, коли воля для нього є важливішою за саме життя. Як же в такому разі від сум’яття могли вберегтися істоти куди більш слабкі і захистити себе не здатні? Як там Олена в Розлогах?

Але вона, мабуть, уже в Лубнах. Олена снилася наміснику в оточенні доброзичливих людей, що хоч і була обласкана самим князем і княгинею Гризельдою, обожнювана лицарями, та все-таки журилася за своїм гусариком, який завіявся десь аж на Січ. Та настане врешті день, коли гусарик повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому волю, а лавина козацька тим часом котиться й котиться до порога Речі Посполитої, але, коли розіб’ється, надійде кінець печалям, прикрощам і тривогам.