Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Сказавши це, він простяг руки догори й весь, здавалося, запалав, ніби величезний смолоскип відплати, й затремтів увесь, а потім упав на лаву, ніби непосильним тягарем призначення свого притиснутий.

Запанувала тиша, порушувана тільки хропінням Тугай-бея та кошового, та ще в кутку хати жалібно награвав цвіркун.

Намісник сидів, опустивши голову і, здавалося, шукаючи відповіді на слова Хмельницького, важезні, наче гранітні брили, та ось і він заговорив голосом тихим і журним:

– О, хай би все це й було правдою, та хто ж ти такий, гетьмане, щоби суддею і катом себе поставити? Яка тебе жорстокість, яка гординя спонукає? Чому ти Богові суду й кари не залишаєш? Я зла не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, та вглядься в себе, гетьмане! На утиски від королят скаржишся, кажеш, що ні королю, ні закону коритися не бажають, чванство їхнє засуджуєш, а хіба ти сам без гріха? Сам хіба не підняв руку на Річ Посполиту, закон і престол? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того бачити не хочеш, що, якби не їхні груди, не їхні броні, не їхня могутність, не їхні замки, не їхні гармати і полки, тоді б земля ця, з молочними й медовими ріками, під у стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б захистив її? Чиїми це могутністю і заступництвом діти ваші в яничарах не служать, а жінки в паскудні гареми не викрадаються? Хто застеляє пустки, закладає міста і села, споруджує храми Божі?…

Тут голос Скшетуського ставав усе гучнішим і гучнішим, а Хмельницький, похмуро втупившись у чвертка горілки, стиснуті кулаки на стіл поклав і мовчав, наче сам із собою боровся.

– Так хто ж вони? – продовжував пан Скшетуський. – Із німців сюди прийшли чи з Туреччини? Чи не кров це від крові, не плоть від плоті вашої? Чи не ваша це шляхта, не ваші княжата? А якщо воно так, тоді горе тобі, гетьмане, бо ти молодших братів на старших піднімаєш і братовбивцями їх робиш. Боже ти мій! Нехай і погані вони, нехай навіть усі – а це не так! – нехтують закони, глумляться над привілеями, так їх же Богу в небесах судити, а на землі сеймам, але не тобі, гетьмане! Бо хіба можеш ти поручитися, що між вашими підряд самі праведники? Хіба ніколи ви не согрішили, хіба маєте право кинути камінь у чужий гріх? А вже коли ти в мене допитувався, – де вони, мовляв, привілеї козацькі? – так я відповім тобі: не королята їх розірвали, а запоріжці, а Лобода, Сашко, Наливайко і Павлюк, про котрого брешеш, що його у мідному бику було підсмажено, бо тобі добре відомо, що так не було! Розірвали їх бунти ваші, розірвали їх смути й набіги, на зразок татарських учинювані. Хто татар у землі Речі Посполитої пускав, аби потім на зворотному шляху на обтяжених награбованим здобичі заради нападати? Ви! Хто – Господи! – народ свій християнський, своїх, ясирами віддавав? Хто найбільші заколотництва затівав? Ви! Від кого ні шляхтич, ні купець, ні хлібороб не вбережуться? Від вас! Хто братовбивчі війни роздмухував, дощенту палив села й міста українні, грабував храми Божі, ґвалтував жінок? Ви, і ще раз ви! Щоб вам привілеї на братовбивчу війну, розбій і грабунок були дані? Воістину вам більше прощено, ніж віднято! Бо хотіли ми membra putrida [65]лікувати, не відтинати, [66]і не знаю – чи є яка-небудь держава на світі, крім Речі Посполитої, котра б, таку виразку на власних грудях маючи, стільки поблажливості й терплячості виявила! А яка вдячність за все це? Ось він спить, твій союзник, але Речі Посполитої ворог заклятий; твій приятель, але супостат хреста і християнства, не королик українний, але мурза кримський!.. З ним ти підеш палити власне гніздо, з ним підеш судити братів! Але ж він тобі надалі володарем буде, йому стремено триматимеш!

Хмельницький спорожнив іще чарку.

– Коли ми з Барабашем свого часу в милостивого короля були, – відповів він похмуро, – і коли скаржилися на кривди та утиски, він сказав: «А хіба не при вас самопали, хіба не при шаблі ви?»

– А якби ти перед царем царів став, той сказав би: «Чи простиш ворогам своїм, яко я своїм простив?»

– Із Річчю Посполитою я війни не хочу!

– А меч їй до горлянки приставляєш!

– Козаків іду з кайданів ваших визволити.

– Щоби зв’язати їх ликами татарськими!

– Віру захистити!

– З невірним на пару.

– Одступись же, бо не ти голос моєї совісті! Геть! Чуєш?

– Кров пролита тобі збільшить провину, сльози людські обвинуватять, смерть судилася тобі, суд чекає.

– Не каркай! – закричав у нестямі Хмельницький і блиснув ножем біля намісникових грудей.