Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Помиляєшся ти, отамане кошовий, і ти, ваша милість гетьман самозваний! – сказав намісник, звертаючись до Хмельницького. – Якщо мав я листи, так це зазвичай у кожного посла, котрий, у чужі землі вирушаючи, завжди бере листи від знайомих до знайомих, щоб зав’язати таким чином дружні відносини. А я сюди їхав із княжим листом не погибель вашу замишляти, а утримати вас од таких дій, які згубний пароксизм на Річ Посполиту, а на вас і на все Військо Запорізьке остаточне винищення накличуть. Бо на кого ви безбожну руку підіймаєте? Проти кого ви, що йменуєте себе захисниками віри Христової, з поганими союзи укладаєте? Проти короля, проти шляхетського стану, проти Речі Посполитої. Через це скоріше ви – не я – зрадники. І ось що скажу я: якщо покірністю й послухом не загладите провин ваших, горе вам! Хіба забуто вже часи Павлюка і Наливайка? Хіба стерлося з пам’яті вашої, як поплатилися вони? Знайте ж, що patientia [63]Речі Посполитої вичерпано і меч занесено над головами вашими.

– Лаєш, вражий сину, викрутитися хочеш і смерті уникнути! – закричав кошовий. – Та тільки не допоможуть тобі ні погрози, ні латина твоя лядська.

Решта отаманів почали скреготіти зубами і бряжчати шаблями, а пан Скшетуський підвів голову ще вище і сказав ось що:

– Не думай, отамане кошовий, що смерті я боюся, або життя своє спасаю, або невинність свою доводжу. Як шляхтича судити мене можуть тільки рівні мені і не перед суддями тут стою, а перед татями, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед лицарством, а перед варварством, і добре мені відомо, що не уникну я смерті, котрою ви теж поповните міру своєї неправоти. Смерть і мука переді мною, але за мною – могутність і помста цілої Речі Посполитої, перед нею ж хай затремтите всі ви!

Незрозуміло чому, але гордий вигляд, піднесена мова і згадування Речі Посполитої справили сильне враження. Отамани мовчки поглядали один на одного. В якусь мить здалося їм, що перед ними не полоняник, але грізний посланець могутнього народу.

Тугай-бей буркнув:

– Сердитий лях!

– Сердитий лях! – повторив Хмельницький.

Несподівані удари в двері перервали подальший допит. На майдані розправу над останками Татарчука й Барабаша якраз було завершено: товариство прислало нову депутацію.

Більше дюжини козаків, п’яних, закривавлених, упрілих, важко задиханих, увалилися до світлиці. Переступивши поріг, вони зупинились і, простягши руки свої, ще паруючі кров’ю, заговорили:

– Товариство кланяється панам начальству, – тут усі вони поклонилися в пояс, – і просить видати того ляха, щоб з ним погратися, як із Барабашем і Татарчуком.

– Видати їм ляха! – крикнув Чарнота.

– Не видавати, – крикнули інші. – Хай підождуть! Він посол!

– На погибель йому, – пролунали окремі голоси.

Потому всі замовкли, очікуючи, що скажуть кошовий і Хмельницький.

– Товариство просить, а коли що – само візьме! – повторили депутати.

Здавалося, що Скшетуський уже пропав і порятунку йому не буде, коли Хмельницький раптом нахилився до вуха Тугай-бея.

– Він твій полоненик, – прошепотів гетьман. – Його татари взяли, він твій. Невже дозволиш його відняти? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.

– Давайте ляха! – грізніше попереднього вимагали козаки.

Тугай-бей потягнувся на своєму сідалі і підвівся. Лице його вмить змінилося: очі розширилися, наче в лісового кота, зуби вишкірилися. Зненацька він стрибнув до козаків, які вимагали видачі полоненого.

– Геть, козли, собаки невірні! Раби! Свиноїди! – гаркнув він, ухопивши за бороди двох запоріжців і в люті ці бороди смикаючи. – Геть, п’яниці, тварюки нечисті! Бидло мерзенне! Ви в мене ясир прийшли віднімати, а я вас ось так!.. Козли! – Кажучи це, він рвав бороди все нових козаків, зрештою, поваливши одного, заходився топтати його ногами. – Слухайтеся, раби, а то ясирами будете! А то всю вашу Січ ногами, як вас, потопчу! Дощенту спалю, падлом вашим укрию!

Перелякані депутати задкували – грізний друг показав їм, на що здатний.

І дивно: на Базавлуку стояло всього шість тисяч ординців (щоправда, за ними був іще хан із усією кримською могутністю), але в Січі ж перебувало набагато більше десяти тисяч козаків, не беручи до уваги тих, кого Хмельницький уже загодя послав на Томаківку, і все-таки жодного невдоволеного голосу не почув Тугай-бей. Стало зрозуміло, що спосіб, яким грізний мурза залишив за собою полоненого, був єдино вірним і був точно розрахований, негайно приборкавши запоріжців, яким татарська допомога була конче необхідна. Депутація кинулася на майдан, волаючи, що з ляхом погратися не вийде, що він полоненик Тугай-бея, а Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» – кричали вони. На майдані зразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» – «Розсердився! – гірко кричали юрби. – Розсердився!» – а через деякий час якийсь пронизливий голос затягнув біля багаття: