Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Через хвилину радісні крики за вікнами сповістили, що депутація наказ виконує.

– Cлава кошовому нашому! Слава кошовому! – кричали хриплі голоси з такою силою, що навіть стіни, здавалося, ходором ходили.

Відразу здійнялася стрілянина із самопалів та пищалей.

Депутація повернулась і знову розташувалась у кутку зали.

– Вельмишановні панове! – сказав Хмельницький, коли за вікнами трохи вщухло. – Ви мудро вже розсудили, що кошовий отаман – людина справедлива. Та якщо отаман не зрадник, то хто ж зрадник? У кого серед ляхів друзі є? З ким ляхи в таємні стосунки вступають? Кому листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?

Кажучи це, Хмельницький поступово підвищував голос і зловісно поводив очима в бік Татарчука й молодого Барабаша, ніби мав намір вказати саме на них. У залі заворушилися, декілька голосів крикнули: «Барабаш і Татарчук!» Хтось із курінних посхоплювався з місць, серед депутації залунали вигуки: «На погибель!»

Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано оглядатися. Ледача думка його якийсь час тужилася відгадати, за що його звинувачують, і він врешті-решт випалив:

– Не буде собака м’яса їсти!

Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним інші. І зразу ж більшість курінних отаманів почали дико реготати, самі не знаючи з приводу чого.

З майдану, все посилюючись, долинали крики: мабуть, горілка там ударила в голови. Шум людського прибою ставав із кожною миттю гучнішим.

Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:

– У чому я винен перед вами, вельмишановний гетьмане запорізький, що ви моєї смерті домагаєтесь? Що я вам зробив? Писав до мене комісар Зацвілиховський листа – то й що? Але ж і князь написав кошовому! А я хіба листа отримав? Ні! А коли б отримав, так що зробив би? До писаря пішов би і звелів би прочитати, бо ні писати, ні читати не вмію. І ви б неодмінно довідалися, про що лист. А ляха я і в вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття запоріжці! Татарчук із вами на Крим ходив, а коли ви ходили на Волощину, то ходив на Волощину, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ; бився разом із вами, славними козаками, і кров проливав з вами, славними козаками, і з голоду помирав з вами, славними козаками; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман смерті його вимагає, так нехай скаже, чому вимагає! Що я йому зробив, у чому безчесним був? А ви, браття, помилуйте і розсудіть справедливо!

– Татарчук славний козак! Татарчук справедлива людина! – почулося кілька голосів.

– Ти, Татарчук, славний козак, – сказав Хмельницький, – і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Тому що, коли б зрадником був лях, я б не журився й не побивався за ним, але якщо славний козак зрадник, мій друг – зрадник, то тяжко в мене на серці й славного козака жаль. А раз і в Криму, і на Волощині, і під Смоленськом ти бував, то ще тяжчий твій гріх, якщо нині ганебно хотів готовність і ретельність Війська Запорізького ляху відкрити! Тобі ж писано, щоб ти йому пособив у тому, чого він захоче, а скажіть, вельмишановні панове отамани, чого лях може хотіти? Хіба не моєї та мого доброго друга Тугай-бея смерті? Хіба не біди Війську Запорізькому? Так що ти, Татарчук, винен і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, який у себе привілеї приховав, аби Війську Запорізькому не дісталися. І якщо воно все так, обидва ви винні і просіть помилування в отаманів, а я разом із вами проситиму, хоча вина ваша тяжка, а зрада ясна.

Із-за вікон тим часом долітав уже не шум і гамір, а нібито гуркіт грози. Товариство воліло знати, що відбувається на раді, й послало нову депутацію.

Татарчукові зробилося зрозуміло, що він пропав. Він раптом згадав, що тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому й договору з татарами. Холодний піт виступив на чолі його, і збагнув Татарчук, що порятунку нема. Що ж до молодого Барабаша, тут було ясно, що, зводячи зі світу його, Хмельницький мститься старому черкаському полковнику, що безмірно любив свого племінника. Одначе Татарчук помирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, та смерть, яка чекала його, жахала бідолаху до самих кісток, тому, скориставшись нетривалою тишею, що настала після слів Хмельницького, він пронизливо крикнув:

– Христом-Богом заклинаю! Браття отамани, други сердечні, не губіть невинуватого, я ж ляха й не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я ж не знаю, чого ляху від мене треба було, самі його запитайте! Клянуся пресвітлим Спасом, Богородицею Пречистою, святим Миколою-чудотворцем, святим Михаїлом-архангелом, що губите ви душу невинну!