Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Привести ляха! – крикнув старий кантарій.

– Ляха сюди! Ляха! – закричали курінні.

Зчинилася метушня: одні кинулися до сусіднього приміщення, де було зачинено полоняника, збираючись привести його перед очі зборів, інші загрозливо пішли на Татарчука з Барабашем. Гладкий, отаман миргородського куреня, першим крикнув: «На погибель!» Депутація цьому крику вторила, Чарнота ж кинувся до дверей, розчахнув їх і прокричав у натовп:

– Вельмишановне товариство! Татарчук – зрадник, і Барабаш теж! На погибель їм!

Натовп одповів жахливим ревищем. У залі сталося замішання. Всі курінні посхоплювалися з місць. Одні кричали: «Ляха! Ляха!», інші намагалися переполох угамувати, а тим часом двері під натиском юрби розчинилися навстіж і до зали ввірвалась орава, що перед цим репетувала на майдані. Страшні постаті, засліплені люттю, заповнили приміщення, волаючи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами й поширюючи запах горілки. «Смерть Татарчуку! На погибель Барабашу! Давай сюди зрадників! На майдан їх! – репетували п’яні голоси. – Бий! Убивай!», і сотні рук умить простяглися до нещасних. Татарчук не опирався, він тільки пронизливо скиглив, але молодий Барабаш почав захищатися з шаленою несамовитістю. Він зрозумів нарешті, що його хочуть убити; страх, відчай і лють спотворили його лице, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі виривався він зі згубних рук, і двічі руки ці хапали його за плечі, за бороду, за оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав і знову підводився, закривавлений, страшний. Йому розшматували одяг, вирвали оселедець, вибили око, зрештою, притиснутому до стіни, зламали руку. І тільки тоді він повалився. Кати схопили його й Татарчука за ноги й поволокли на майдан. І ось тут-то у відблисках полум’я смоляних бочок і палаючих багать почалася негайна екзекуція. Декілька тисяч кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи й борючись один із одним за можливість протиснутися до жертв. Їх топтали ногами, з їх тіл виривали клапті м’яса. Набрід тупцював, збившись навколо них у жахливому конвульсивному пориві розлюченої юрби. Закривавлені руки то здіймали в повітря два безформні тулуби, що втратили подобу людську, то знову шпурляли на землю. Ті, хто не зміг пробитися, репетували як різані: одні вимагали, щоб жертв кинули в воду, інші – щоб заштовхати в бочки з киплячою смолою. П’янюги затіяли між собою сварку. У нападі безумства підпалили дві величезні бочки з горілкою, що освітили цю диявольську сцену мінливим блакитнуватим світлом. З неба ж позирав на неї тихий, ясний і погожий місяць.

Так товариство карало зрадників.

А в залі для нарад після того, як звідти виволокли Татарчука і молодого Барабаша, всі знову заспокоїлись, отамани посіли під стінами попередні місця свої, а з сусідньої комірчини привели полоненого.

Тінь падала на його лице, бо вже й вогонь у каміні пригас, так що в напівтемряві розрізнити можна було тільки гордовиту постать, яка трималася прямо й достойно, хоча руки полоненого й були зв’язані ликом. Гладкий підкинув зв’язку скіпок – одразу ж зметнулося полум’я, яскраво освітивши лице полоняника, котрий обернувся до Хмельницького.

Поглянувши на нього, Хмельницький здригнувся.

Полоняником був пан Скшетуський.

Тугай-бей сплюнув лушпиння й буркнув по-русинськи:

– Я того ляха знаю – він був у Криму.

– На погибель йому! – закричав Гладкий.

– На погибель! – повторив Чарнота.

Хмельницький уже опанував себе і ковзнув поглядом по Гладкому й Чарноті. Вони відразу ж замовкли, а він, повернувшись до кошового, сказав:

– І я його знаю.

– Звідкіля ти з’явився? – запитав кошовий Скшетуського.

– Із посольством прямував я до тебе, кошовий отамане, коли головорізи на Хортиці на мене напали і всупереч звичаю, прийнятому навіть у найдикіших народів, людей моїх перебили, а мене, походження й посольську гідність мої до уваги не беручи, поранили, образили і як полоненика сюди привели, за що пан мій, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, знайде спосіб у тебе, отамане кошовий, відповідь отримати.

– А навіщо ти криводушність свою показав? Навіщо славного козака келепом порубав? Навіщо людей перебив учетверо проти своїх? Навіщо сюди з листом до мене їхав – щоб про приготування наші прознати й ляхам про них донести? Знаємо ми й те, що ти до зрадників Війська Запорізького листи мав, щоби зі зрадниками цими погибель усього Війська Запорізького замислити, а через це не як посол, а як недруг прийнятий і по злочину й кара буде.