Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Бий! – сказав пан Скшетуський.

І знову на мить запанувала тиша, знову було чути тільки хропіння сплячих та жалібне поскрипування цвіркуна.

Хмельницький якийсь час тримав ніж біля грудей Скшетуського, одначе, здригнувшись раптом, опам’ятавшись, ніж упустив і, схопивши чверть, припав до неї. Випивши майже все, він важко сів на лаву.

– Не можу його прирізати! – забурмотів він. – Не можу! Пізно вже… Невже світає?… І відступатися пізно… Що ти мені про суд і кров говориш?

Він і до того вже чимало випив, тому тепер горілка вдарила йому в голову, зовсім сплутавши думки.

– Який суд, га? Хан мені підмогу обіцяв. Он Тугай-бей спить! Завтра козаки рушать… З нами святий Михаїл-архистратиг! А якщо… якщо… то… Я тебе у Тугай-бея викупив – ти це пам’ятай і скажи… От! Болить щось… болить! Відступатися… пізно!.. Суд… Наливайко… Павлюк…

Раптом він випростався, очі, охоплений жахом, витріщив і крикнув:

– Хто тут?

– Хто тут? – повторив спросоння кошовий.

Але Хмельницький голову на груди звісив, хитнувся раз і вдруге, пробурмотів: «Який суд?…» – і заснув.

Пан Скшетуський, знесилений своїми ранами та бурхливою розмовою, страшенно зблід і почав непритомніти. І здалося йому навіть, що це, можливо, смерть його прийшла, і почав він голосно молитися.

Назавтра, ледве розвиднилося, піше й кінне козацьке військо рушило із Січі. Хоча кров не зачервонила ще степів, війну було почато. Полки йшли за полками, і здавалося, що це сарана, пригріта весняним сонцем, виплодилась із очеретів Чортомлика й летить на українські ниви. У лісі за Базавлуком ждали вже готові до походу ординці. Шість тисяч найдобірніших воїнів, озброєних набагато краще звичайних чамбульних головорізів, становили підкріплення, прислані ханом запоріжцям і Хмельницькому. Козаки, заздрівши їх, підкинули шапки в повітря. Загриміли мушкети й самопали. Козацькі клики, змішавшись із татарськими закликами до Аллаха, ударили в небозвід. Хмельницький і Тугай-бей, обидва під бунчуками, з’їхались і церемонно привітали один одного.

Похідні порядки було побудовано із властивою татарам і козакам проворністю, після чого військо рушило далі. Ординці йшли по обох козацьких флангах, середину заповнив Хмельницький з кіннотою, за якою сунула страшна запорізька піхота, [67]далі – гармаші з гарматами, затим табір, вози, на них обозники, провіант, нарешті, чабани з кінським запасом і худобою.

Пройшовши базавлуцький ліс, полки випливли в степ. День стояв ясний. Жодна хмаринка не затьмарювала небес. Легкий вітерець віяв із півночі до моря, сонце блискало на піках і на квітах степових. Ніби море безмежне, розпросторилося перед військом Дике Поле, і вигляд цей наповнив радістю козацькі серця. Великий малиновий прапор із архангелом, вітаючи рідний степ, схилився кілька разів, і вслід за ним схилилися всі бунчуки й полкові знамена. Єдиний крик вирвався із грудей.

Полки розгорнулися вільніше. Довбиші й торбаністи виїхали в чоло війська, загупали тулумбаси, залунали торбани й литаври, й пісня, затягнута тисячею голосів, вторячи їм, струсонула повітря й увесь степ:

Торбаністи відпустили повіддя і, відкинувшись на сідельні луки, з поглядами, зверненими до неба, вдарили по струнах торбанів; литаврники, підвівши руки над головами, гримнули у свої мідні круги; довбиші загупали в тулумбаси, і всі звуки ці вкупі з монотонним наспівом і пронизливо-незграбним свистом татарських дудок злилися в якесь безмежне звучання, дике й печальне, мовби сама пустеля. Захват опанував військом, голови розхитувалися в лад пісні, ось уже почало здаватися, що сам степ співає й гойдається разом із людьми, кіньми і знаменами.

Наполохані зграї птахів здіймались із трав і летіли попереду війська, ніби ще одне – небесне – воїнство.

Часом і пісні, і музика змовкали, і чувся тоді лише плеск знамен, тупіт, форкання коней та скрип обозних возів, із лебединими та журавлиними голосами схожий.

Попереду під бунчуком і величезним малиновим стягом їхав Хмельницький, у червоних шатах, на білім коні та з золотою булавою в руці.

Весь табір неспішно посувався на північ, покриваючи, ніби грізна лавина, річки, діброви й кургани, наповнюючи шумом і громом степове запустіння.

А з боку Чигирина, з північного рубежу пустелі, котилася назустріч йому інша лавина – коронні війська, під рукою молодого Потоцького. Тут запоріжці й татари йшли, ніби на весілля, з веселою піснею на вустах; там – зосереджені гусари пересувалися в похмурому мовчанні, без натхнення йдучи на безславну цю війну. Тут – під малиновим стягом старий досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби не сумніваючись у перемозі та відплаті; там – на чолі їхав молодий із замисленим обличчям, ніби відчуваючи свою швидку і неминучу поразку.