Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Тоді тим скоріше Скшетуський може в яку-небудь колотнечу потрапити, отут наша допомога і буде потрібна.

– І це вірно.

Заглоба так дуже замислився, що в нього навіть жили на скронях здулися.

Нарешті він отямився і промовив:

– Я все зважив: потрібно їхати.

Володийовський зітхнув полегшено.

– А коли?

– Відпочинемо деньків три, зміцніємо душею і тілом та й поїдемо.

Наступного ж дня друзі заходилися готуватись у дорогу, як раптом напередодні від’їзду зненацька з’явився слуга Скшетуського, молоденький козачок Цига, зі звістками і листами до Вершулла. Почувши про це, Заглоба з Володийовським поспішили до коменданта на квартиру і там прочитали нижченаведене:

«Я перебуваю в Кам’янці, куди сатанівський шлях вільний. Їду в Ягорлик із купцями-вірменами, з якими звів мене пан Буковський. У них є охоронні грамоти від татар і козаків на вільний проїзд до самого Акермана. Поїдемо за шовками через Ушицю, Могилів і Ямпіль. Зупинятися будемо скрізь, де тільки живі є люди. Дасть Бог, знайдемо те, що шукаємо. Товаришам моїм, панові Володийовському і панові Заглобі, скажіть, аби у Збаражі мене чекали, коли їм інших справ не знайдеться, тому що туди, куди я зібрався, скопом ніяк не можна їхати: козаки, що зимують у Ямполі і коней у снігах тримають на берегах Дністра, аж до Ягорлика, всякого запідозрити готові. Чого я сам не зроблю, того б ми і втрьох не здійснили, та й за вірменина я зійду скоріше. Від душі подякуйте їм, пане Кшиштоф, за готовність допомогти мені, чого я до гробової дошки не забуду, але чекати довше несила було – кожний день нові приносив муки, – та й чи прибудуть вони, я не міг знати напевно, а зараз найкращий час їхати: всі купці вирушають за солодощами і шовками. Вірного козачка свого відсилаю назад, вашим доручаючи турботам, мені він ні до чого, тільки і побоюєшся, як би по недосвідченості не бовкнув зайвого. Пан Буковський за порядність цих купців ручається, та й мені вони побоювання не вселяють. Вірю: всі під владою Господа, побажає він – явить нам свою милість і страждання скоротить, амінь».

Заглоба, закінчивши читання листа, підвів очі на своїх товаришів, але ті мовчали. Нарешті Вершулл сказав:

– Я знав, що він у ті краї поїхав.

– А нам що тепер робити? – запитав Володийовський.

– Нічого! – відповів, розводячи руками, Заглоба. – Немає нам резону їхати. Що він до купців пристав, це добре: заглядай куди хочеш, ніхто дивуватися не буде. Нині в кожній хаті, на кожнім хуторі знайдеться, що купити; заколотники ж розграбували половину Речі Посполитої. А нам із вами, пане Міхал, важкенько було б у Ямпіль добиратися. Скшетуський чорнявий, як валах, йому легко за вірменина зійти, а тебе твої пшеничні вусики негайно б видали. І в мужицькому вбранні було б не простіше… Благослови його, Господи! А нам із вами там, мушу зізнатися, нічого робити – хоч і кривдно, що не можна руки прикласти до звільнення нашої сердеги. Зате, зарубавши Богуна, ми Скшетуському зробили велику послугу: був би живим отаман, я б за голову пана Яна не поручився.

Володийовський невдоволено насупився. Він смакував уже подорож, повну пригод, а замість цього попереду замаячіло довге і нудне перебування в Збаражі.

– Може, нам хоч у Кам’янець перебратися? – сказав він.

– А що там робити і на що жити будемо? – відповів Заглоба. – Чи не все одно, де штани просиджувати. Ні, потрібно чекати, запасшись терпінням: така подорож може затягтися надовго. Людина молода, поки ноги переставляє, – тут Заглоба похнюпив голову, – а в неробстві старіє, однак іншого виходу я не бачу… Дасть Бог, друг наш без нас обійдеться. Завтра замовимо молебень, попросимо, щоб йому Всевишній послав удачу. Головне, що ми з його шляху Богуна прибрали. Будемо чекати – звеліть розсідлувати коней, пане Міхал.

І настали для двох приятелів довгі, схожі один на одного дні очікування, що ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалось їх скрасити, і тяглися вони нескінченно. Тим часом надійшла сувора зима. Сніг завтовшки з лікоть, ніби саван, покрив фортечні стіни і всі околиці Збаража, звірина і птахи перебралися ближче до людського житла. З ранку до вечора не змовкало каркання незліченних воронячих зграй. Минув грудень, за ним січень і лютий – про Скшетуського не було ні слуху ні духу.

Володийовський їздив шукати пригод у Тарнопіль, Заглоба спохмурнів і говорив, що старіє.

Комісари, вислані Річчю Посполитою на переговори з Хмельницьким, з величезними утрудненнями дісталися нарешті Новоселок, де і зупинились, очікуючи відповіді від гетьмана-переможця, що був під ту пору в Чигирині. Вони перебували в зневірі та сумі, тому що всю дорогу були на волосок од смерті, а труднощі на кожнім кроці збільшувались. І вдень і вночі їх оточували юрби украй здичавілої від війни і різанини черні, що кричала: «Смерть комісарам!» Раз у раз на шляху зустрічалися некеровані ватаги розбійників і диких чабанів, які чутки не чували про права і закони, зате прагнули здобичі та крові. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою під командою Бришовського, крім того, сам Хмельницький, передбачаючи, як їм може повестися, надіслав свого полковника Донця з чотирма сотнями козаків. Однак і така охорона досить була ненадійною: дикі юрби з кожною годиною множились і звіріли. Варто було кому-небудь із конвойних або челяді на хвилину відокремитися від інших, і людина та пропадала безвісти. Посли були мовби жалюгідна купка подорожан, оточена зграєю голодних вовків. Так минали дні й тижні, а на нічлігу в Новоселках усім і зовсім почало здаватися, що пробила остання година. Драгунський конвой і загін Донця з вечора в найсправжнісінькому бою відстоювали життя комісарів, а ті, шепочучи відхідну молитву, доручали свої душі Богові. Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а вітер стукав у вікна, через які доносилися моторошні крики, відлуння пострілів, сатанинський регіт, брязкіт кіс, вигуки: «На погибель!» – і вимоги видати воєводу Киселя, що був особливо ненависний черні.