Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Страшна то була ніч і довга, як усяка ніч зимою. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, кілька годин уже сидів нерухомо. Не смерті боявся він, бо з часу від’їзду з Гущі настільки втомився та знесилів, так був безсонням знівечений, що смерть зустрів би з розпростертими обіймами, – ні, душу його сушив безмежний відчай. Адже не хто інший, як він, чистокровний русин, першим викликався на роль миротворця в цій безприкладній війні. Він виступав скрізь і всюди, у сенаті й на сеймі, як найзатятіший прихильник трактатів, він підтримував політику канцлера та примаса й палкіше за інших засуджував Ярему, позаяк був щиро переконаний, що діє на благо козацтву і Речі Посполитій. Усією своєю палкою душею вірив він, що переговори, поступки всіх умиротворять, зцілять, заспокоять, – і саме зараз, у цю довгоочікувану хвилину, везучи Хмельницькому булаву, а козацтву згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив виразно марність своїх зусиль, побачив під ногами безодню, що зяяла порожнечею.

«Невже їм нічого, крім крові, не треба? Невже не потрібні ніякі свободи, крім свободи палити і грабувати?» – думав у розпачі воєвода, стримуючи стогони, що розривали його шляхетні груди.

– Голову Кисельову! Голову Кисельову! На погибель! – кричала юрба.

Воєвода без вагань приніс би їм у дарунок свою скуйовджену білосніжну голову, коли б не останні крихти віри, що і черні цій, і всьому козацтву потрібно щось інше, більше – а інакше не буде ні їм, ні Речі Посполитій порятунку. Нехай розкриє їм на це очі прийдешній день!

І коли він думав так, проблиск надії, що зміцнювала дух, розсіював на мить морок, породжений розпачем, і бідолашний старець починав себе умовляти, що чернь – це ще не все козацтво і не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться переговори.

Але чи багато від них буде пуття, поки півмільйона мужиків не склали зброї? Чи не стане злагода з першим подувом весни схожою на сніги, що нині вкривають степ?…

І вкотре вже пригадувалися воєводі слова Яреми: «Милість можна зробити лише переможеним», – і думка його знову занурювалася в пітьму, а під ногами розверзалася прірва.

Тим часом перевалило за північ. Волання та стрілянина трохи притихли, зате виття вітру посилилося, надворі вирувала хуртовина, втомлені юрби, видно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло від серця.

Войцех Мясковський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав біля вікна, занесеного снігом, і мовив:

– Бачиться мені, з Божою поміччю ще доживемо до завтра.

– Може, і Хмельницький надішле підмогу – з цією охороною нам не дійти, – зауважив Смяровський.

Зеленський, підчаший брацлавський, посміхнувся гірко:

– Хто скаже, що ми посланці миру!

– Траплялося мені, і не раз, посольствувати в татар, – сказав новогрудський хорунжий, – але такого я в житті не видав. У нашій особі Річ Посполиту зліше принижено, ніж під Корсунем і Пилявцями. Того я й говорю: їдьмо, шановні добродії, назад, про переговори годі й думати.

– Їдьмо, – як відлуння повторив каштелян київський Бжозовський. – Не судилося бути мирові – нехай буде війна.

Кисіль підвів очі й утупив осклянілий погляд у каштеляна.

– Жовті Води, Корсунь, Пилявці! – глухо проговорив старець.

І замовк, а за ним замовкли й інші – лише Кульчинський, київський скарбничий, почав голосно молитись, а ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:

– Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!

Раптом двері розчинились і до світлиці ввійшов Бришовський, капітан драгунів єпископа Познанського, що командував конвоєм.

– Ясновельможний воєводо, – доповів він, – якийсь козак хоче бачити панів комісарів.

– Нехай увійде, – відповів Кисіль. – А чернь розійшлася?

– Пішли. До завтра обіцяли повернутися.

– Дуже буйствували?

– Страшенно, але Донцеві козаки поклали душ п’ятнадцять. Завтра обіцяються нас спалити живцем.

– Добре, клич цього козака.

За хвилину двері відчинились, і на порозі стала висока людина, що заросла чорною бородою.

– Ти хто такий? – запитав Кисіль.

– Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.

Каштелян Бжозовський, Кульчинський і ловчий Кшетовський попідхоплювалися з лав. Усі вони минулого року були з князем під Старокостянтиновом і Махнівкою та чудово знали пана Яна; Кшетовський навіть йому доводився свояком.

– Правда! Правда! Та це ж Скшетуський! – повторювали вони в один голос.