Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Спаленіле було обличчя Скшетуського пополотніло миттєво.

– Шляхтич цей, – сказав він, – прибрехати любить. Не можна його словам вірити. Ні! Ні! Та й Богуна здолати йому не під силу.

– А ви самі його хіба не бачили? Пригадую, він казав, начебто до вас у Замостя їде.

– У Замості я його не дочекався. Зараз він, мабуть, у Збаражі, але мені комісарів хотілося швидше наздогнати, тому на зворотному шляху з Кам’янця я туди не заїжджав і так його й не побачив. Одному Богові відомо, скільки правди в тім, що він мені про неї розповідав свого часу: нібито, коли в полоні в Богуна сидів, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім збирався везти вінчатися в Київ. Може, і це, як і всі інші його вигадки, неправда.

– Навіщо ж тоді в Київ їдете?

Скшетуський замовк, якийсь час чути було тільки свист і завивання вітру.

– Послухайте-но… – сказав раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, – адже коли Богуна не вбито, ви легко до нього в лапи потрапити можете.

– За тим і їду, щоб його відшукати, – глухо відповів Скшетуський.

– Як це?

– Нехай Божий суд нас розсудить.

– Думаєте, він битися з вами буде? Скрутить та й велить скарати на горло або продасть татарам.

– Я ж із комісарами їду, в їхньому почті.

– Дай Боже нам самим винести ноги, що вже там говорити про почет!

– Кого життя обтяжить, тому могила в радість.

– Побійтеся Бога, Яне!.. Та й не смерть страшна, всі там будемо. Вони вас можуть туркам продати на галери.

– Невже ви думаєте, пане ловчий, мені буде гірше, ніж зараз?

– Бачу, ви зовсім утратили надію, в милосерді Божім зневірилися.

– Помиляєтеся, пане ловчий! Я говорю, зле мені жити на світі, тому що так воно і є, а волі Господній я давно впокорився. Не прошу, не ремствую, не проклинаю, головою об стіну не б’юся – тільки обов’язок свій хочу виконати, поки живий, поки сили вистачить.

– Але біль душевний вас наче отрута нищить.

– Господь на те його й послав, щоб нищив, а коли побажає, пошле зцілення.

– На цей доказ мені заперечити нічого, – відповів ловчий. – Єдиний наш порятунок у Всевишньому, він один – надія наша і всієї Речі Посполитої. Король поїхав у Ченстохову – може, вимолить що-небудь у Пресвятої Діви, а то всі загинемо.

Запанувала тиша, тільки з-за вікон доносилося протяжне драгунське «werdo». [179]

– Так-так, – сказав, помовчавши, ловчий. – Усі ми вже скоріше мертві, ніж живі. Розучилися люди в Речі Посполитій сміятися, стогнуть лише, як зараз у димарі вітер. Колись і я вірив, що кращі часи настануть, поки в числі послів сюди не приїхав, але тепер бачу, наскільки сподівання мої були марними. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більш… Нічого більш.

Скшетуський мовчав, полум’я палаючих у вогнищі дров висвітлювало його схудле суворе обличчя.

Нарешті він підвів голову і промовив серйозно:

– Тлінне життя наше: пройде, мине – і сліду не залишить.

– Ви говорите, як чернець, – сказав ловчий.

Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.

Наступного ранку комісари, і з ними Скшетуський, залишили Новоселки, але сумною була подальша їхня подорож: на кожнім привалі, у всякому містечку їх підстерігала смерть, з усіх боків сипалися образи, і були вони гірші смерті – в особі комісарів ображалися велич і могутність Речі Посполитої. Кисіль зовсім розхворівся, і на нічлігах його прямо у світлицю із саней вносили. Підкоморій львівський оплакував ганьбу свою і свою вітчизну. Капітан Бришовський теж занедужав від безсоння і безперервної напруженості – його місце зайняв Скшетуський, що і повів далі нещасливих подорожан, які терпіли паплюження та погрози бурхливої юрби, у постійних сутичках відбиваючи її натиск.

У Білгороді комісарам знову здалося, що прийшла їхня остання година. Було побито хворого Бришовського, вбито Гняздовського – лише поява митрополита, що прибув для бесіди з воєводою, дозволила уникнути неминучої розправи. У Київ комісарів пускати не хотіли. Князь Четвертинський повернувся від Хмельницького 11 лютого, не діставши ніякої відповіді. Комісари не знали, як бути, куди їхати. Зворотний шлях був відрізаний: незліченні розбійні ватаги тільки й чекали зриву переговорів, аби перебити посольство. Юрба все дужче розперізувалася. Драгунам перепиняли дорогу, хапаючи коней за повіддя, сани воєводи обсипали камінням, шматками льоду і мерзлими грудками снігу. У Гвоздовій Скшетуський і Донець у кровопролитному бою розігнали юрбу з кількох сот людей. Хорунжий новогрудський і Смяровський знову вирушили до Хмельницького, щоб переконати його приїхати на переговори в Київ, але воєвода майже вже не сподівався, що комісари доберуться туди живими. Тим часом у Фастові вони змушені були склавши руки дивитись, як юрба розправляється з полоненими: старих і малих, чоловіків і жінок топили в ополонці, обливали на морозі водою, кололи вилами, живцем батували ножами. Таке тривало вісімнадцять днів, поки нарешті Хмельницький не надіслав відповідь, що в Київ їхати він не бажає, а чекає воєводу та комісарів у Переяславі.