Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Так воно й було, – підтвердив Володийовський.

– Скажіть-но, пане, – запитав Заглоба, – а де тепер може бути Скшетуський? Треба нам його відшукати, щоби зразу їхати за князівною!

– Під Замостям ви про все дізнаєтеся легко, там його ім’я вже прогриміло. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, наголову розбили. Потім Скшетуський власними силами двічі татарські чамбули погромив, Бурляя зім’яв і ще декілька ватаг розігнав.

– Як же Хмельницький дозволяє таке?

– Хмельницький од нас відступився, каже, вони безчинствують усупереч його наказам. Інакше б ніхто не повірив у його вірність і смиренність.

– Ох, і гидота ж пиво в цій Кінській Волі! – зауважив Заглоба.

– За Любліном поїдете по спустошеному краю, – продовжував пан Лонгинус, – там і козацькі роз’їзди побували, і татари всіх поголовно брали в неволю, а скількох полонили під Замостям і Грубешовом, самому Богові тільки відомо. Скшетуський уже не одну тисячу відбитих полонеників одіслав у фортецю. Трудиться в поті чола свого, не жаліючи ні сил, ні здоров’я.

Тут пан Лонгинус зітхнув і задумливо голову похнюпив, а помовчавши, вів мову далі:

– Думається мені, Господь у найвищому своєму милосерді неодмінно пошле Скшетуському розраду й подарує те, в чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього кавалера. У нинішні часи аморальності та користолюбства, коли всяк про себе тільки дбає, він про себе забув і думати. Адже давно міг отримати згоду князя й на пошуки князівни вирушити, так ні, ні, братушки. Коли настали для батьківщини лихі часи, ні на хвилину не захотів залишити служби і, страждаючи в душі, безнастанно в трудах перебуває.

– Що й казати, душа в нього римлянина, – прорік Заглоба.

– Ось із кого приклад брати слід.

– Особливо вашій милості, пане Підбийп’ятко. Замість того щоб три голови шукати, ліпше б пошукали спосіб допомогти батьківщині.

– Господь бачить, щу в моєму серці коїться! – мовив пан Лонгинус, звівши очі до неба.

– Скшетуського вже Господь нагородив Богуновою смертю й тим, що хвилину спокою подарував Речі Посполитій, – сказав Заглоба, – саме час тепер нашому другу взятися за пошуки своєї згуби.

– Ви з ним поїдете?

– А ви хіба ні?

– Я радий би всією душею, та що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього князеві ж од Скшетуського із проханням дати йому відпустку.

– Дозвіл на відпустку в нас із вами.

– Ну, а інші ж листи я відвезти мушу…

– Доведеться вам, шановний пане, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. По правді кажучи, такі кулаки, як ваші, в експедиції за князівною вельми знадобилися б, але більше ніякої від вас користі не буде. Там постійно хитрувати доведеться і, скоріше за все, за мужиків себе видавати, вдягнувшись у козацькі свитки, а ви зі своїм зростом тільки даремно очі будете мозолити, всяке зразу запитає: а це що за здоровило? Відкіля такий козак узявся? Та й говорити по-їхньому не вмієте до пуття. Ні, ні! Паняйте собі до Кракова, а ми вже якось упораємося самі.

– І я так гадаю, – сказав Володийовський.

– Видно, так воно найліпше буде, – відповів Підбийп’ятка. – Благослови вас Господь, нехай не покине він вас у своєму милосерді! А чи відомо вам, шановні панове, де сховано князівну Олену?

– Богун сказати не захотів. Нам відомо не більше того, що я підслухав у хліві, куди він мене запроторив, але й це немало.

– Як же ви її відшукаєте?

– Це вже дозвольте мені! – сказав Заглоба. – Із гірших тарапат виплутувався. Поки шо ж у нас клопіт один – пошвидше розшукати Скшетуського.

– Попитайте в Замості. Вейгер мусить знати: вони зв’язок підтримують, і полонеників Скшетуський йому відсилає. Бог вам на поміч!

– І вам теж, – сказав Заглоба. – Будете в князя у Кракові, поклоніться від нас панові Харлампу.

– Це хто такий?

– Литвин один краси невимовної, по котрому всі княгинині придворні дівиці сохнуть.

Пан Лонгин здригнувся.

– Ви жартуєте, правда, пане?

– Ходіть здорові, ваша милість! До чого ж усе-таки паскудне в цій Кінській Волі пиво, – підморгуючи Володийовському, закінчив Заглоба.

Отже, пан Лонгинус поїхав до Кракова із серцем, пронизаним стрілою, а жорстокий Заглоба з Володийовським – у Замостя, де довше одного дня друзі не затрималися, позаяк комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав од Скшетуського вістей; за його припущенням, поручик повів підлеглі йому полки до Збаража, щоб очистити край від банд, які там лютували. Це здавалося тим паче правдоподібним, що на Збараж, який був власністю Вишневецьких, у першу чергу мали зазіхнути закляті вороги князя. Тому шлях Володийовського й Заглобу чекав довгий і важкий, але, так чи інакше, в пошуках князівни пройти його належало, а раніше чи пізніше – значення не мало, тож вони вирушили без зволікання. Зупинялися тільки, щоби перепочити чи розбити розбійну ватагу з тих, які там і сям іще вешталися.