Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Гаразд, тільки б його побачити!

Останнє побажання Заглоби здійснилося швидше, ніж він міг думати. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив улаштувати привал, оскільки коні зовсім притомилися. Великим же було здивування друзів, коли, увійшовши на постоялому дворі в темні сіни, вони в першому стрічному шляхтичеві впізнали Лонгинуса Підбийп’ятку.

– Скільки літ, скільки зим! Як ся маєте! – закричав Заглоба. – Невже із Замостя цілісіньким утекли?

Підбийп’ятка кинувся обіймати й цілувати обох.

– Оце так зустріч! – радісно повторював він.

– Куди прямуєте? – запитав Володийовський.

– У Варшаву, до його ясновельможності князя.

– Князя у Варшаві немає. Він поїхав із королем до Кракова, буде на коронації перед ним державу нести.

– А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав: звелено дізнатися, куди княжим полкам іти, – в Замості в них, слава Всевишньому, більше потреби немає.

– Тим паче нічого вам їхати: ми якраз веземо належні розпорядження.

Пан Лонгин спохмурнів. Усією душею він прагнув до двору князя, сподіваючись побачити його придворних і особливо таку собі маленьку особу.

Заглоба багатозначно підморгнув Володийовському.

– Ой ні, поїду я до Кракова, – мовив литвин, трохи поміркувавши. – Позаяк наказано віддати листа, я його віддам.

– Ходімо в дім, звелимо зігріти собі пива, – сказав Заглоба.

– А ви далеко їдете? – запитав дорогою пан Лонгинус.

– У Замостя, до Скшетуського.

– Нема його в Замості.

– От тобі й на! А де він?

– Десь під Хорощином, розбійні громить ватаги, Хмельницький одступив, але полковники його все на шляху палять, грабують і вбивають. Староста валецький Якуба Реговського послав, аби він їх утихомирив.

– І Скшетуський із ним?

– У тих же краях, але вони порізно тримаються, тому що велике затіяли змагання, про що я вашим милостям потім розповім.

Тим часом вони ввійшли до кімнати. Заглоба звелів підігріти три гарці пива і, наблизившись до столу, за який уже всілися Володийовський із паном Лонгином, промовив:

– Але ж вам, вельмишановний пане Підбийп’ятко, невідома головна щаслива новина: ми з паном Міхалом Богуна зарубали на смерть.

Литвин так і підскочив на місці.

– Братці ви мої рідненькі, невже можливе таке?

– Щоб нам не зійти з цього місця.

– І ви вдвох його зарубали?

– Авжеж.

– Оце новина! Ох ти, Господи! – вигукнув литвин, сплеснувши руками. – Удвох, кажете? Як же це – удвох?

– А от як: спершу я його різними хитрощами нас викликати змусив, – розумієте? – а потім пан Міхал перший вийшов на поле й дав йому чосу, на шматки – як великоднє порося, як смаженого каплуна – покраяв. Зрозуміло тепер, шановний?

– Так вам, пане, з ним не довелося зітнутися?

– Ні, ви тільки на нього погляньте! – вигукнув Заглоба. – П’явки ви, чи що, собі наказували ставити й від утрати крові з глузду з’їхали? Що ж я, по-вашому, з покійником мусив битися чи лежачого добивати?

– Ви ж самі сказали, пане, що ви вдвох його зарубали.

Заглоба здвигнув плечима.

– Ні, з цією людиною ніякого терпіння не вистачить! Ну, скажіть, пане Міхал, Богун хіба не обох нас викликав?

– Обох, – підтвердив Володийовський.

– Тепер, пане, зрозуміли?

– Нехай буде по-вашому, – відповів Лонгинус. – А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, але його там уже не було.

– Скшетуський шукав його?

– Доведеться, видно, вам, шановні панове, розповісти все ab ovo, – мовив пан Лонгинус. – Коли ви поїхали до Варшави, ми, як вам відомо, лишилися в Замості. Козаки не примусили себе довго чекати. Незліченна рать прийшла з-під Львова, з мурів усіх не можна було охопити поглядом. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони й два роки б під ним простояли. Ми думали, вони штурмувати не відважаться, й вельми з цього приводу горювали – кожний у душі наперед смакував радість перемоги. Я ж, оскільки з козаками татари були, отримав надію, що Господь милосердний тепер мені в моїх трьох головах не відмовить…

– Ви б одну тямущу в нього попросили краще, – перебив його Заглоба.

– Ваша милість ізнов за своє!.. Слухати гидко, – сказав литвин. – Ми думали, вони штурмувати не будуть, а вони, як навіжені, відразу заходилися будувати облогові машини і на приступ! Потім уже відомо стало, що Хмельницький був проти, але Чарнота, обозний їхній, накинувся на нього, почав кричати, що той злякався, з ляхами замислив брататися, тож Хмельницький і дав згоду й першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братушки, передати неможливо. Світло померкло за вогнем і димом. Почали вони сміливо, засипали рів, полізли на стіни, та ми їм такого дали перцю, що вони від стін урозтіч і машини свої покидали. Тоді ми чотирма корогвами поскакали навздогін і половину перерізали як баранів.