Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Ех! Жаль, не було на тій гулянці мене! – вигукнув Володийовський, потираючи руки.

– І я б там знадобився, – впевнено промовив Заглоба.

– А найдужче, – продовжував литвин, – відзначилися Скшетуський і Якуб Реговський: обидва достойні кавалери, та вельми взаємно неприхильні. А вже пан Реговський і зовсім вовком дивився на Скшетуського й неодмінно знайшов би привід його викликати, коли б не заборонив пан Вейгер поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чому тут причина, поки не дізналися випадково, що пан Реговський є родичем пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам’ятаєте, з табору вигнав. Відтоді Реговський затаїв злобу на князя, та й на нас на всіх, а поручика особливо незлюбив, от почалося між ними змагання, і обидва під час облоги велику здобули славу, тому що один одного всіляко перевершити старався. Обидва були першими і в вилазках, і на мурах, поки Хмельницькому не набридло штурмувати фортецю й не почав він регулярної облоги, раз у раз до хитрощів удаючись, аби за їх допомогою захопити місто.

– Він більш за все розраховує на свою хитромудрість! – зауважив Заглоба.

– Божевільний він і до того ж obscurus, [177]– продовжував свою розповідь Підбийп’ятка, – думав, пан Вейгер – німець, видно, не чув про воєвод поморських цього ж роду, ось і написав листа, сподіваючись старосту, як чужинця та найманця, схилити до зради. Ну, пан Вейгер йому й відписав, що та як; не того, пояснив, спокушаєш. І листа цього, щоб ціну свою показати, побажав неодмінно з ким-небудь соліднішим, аніж сурмач, відправити, але охочих серед товариства не знайшлося – хто з доброї волі на вірну погибель до дикого звіра полізе в пащу? Інші нижче своєї гідності йти визнали, а я зголосився. І тут-то послухайте, зараз найцікавіше почнеться…

– Слухаємо уважно, – промовили обоє друзів.

– Приїхав я туди, а гетьман п’яний. Зустрів мене уїдливо, а коли прочитав листа, і взагалі булавою почав погрожувати – я ж, ввіривши смиренно душу Господу, так собі думаю: хай тільки зачепить, я йому голову кулаком розтрощу. Що було ще робити, любі братушки, скажіть?

– Вельми достойна думка, пане, – відповів, розчулившись, Заглоба.

– Полковники, щоправда, втихомирити його намагались і до мене близько не підпускали, – продовжував пан Лонгинус, – а найдужче один молодий старався, сміливий: обхопить його й від мене відтягує та примовляє: «Не лізьте, батьку, ви п’яні». Глянув я: хто ж це мене захищає, що за сміливець такий, із самим Хмельницьким запанібрата? А це Богун.

– Богун? – вигукнули разом Заглоба та Володийовський.

– Авжеж. Я його впізнав, тому що в Розлогах одного разу бачив, – і він мене теж. Чую, шепоче Хмельницькому: «Це мій знайомий». А Хмельницький – у п’яниць, відомо, суд швидкий – і відповідає: «Коли він твій знайомий, синку, відлічи йому п’ятдесят талярів, а я відповідь дам». І дав відповідь, а стосовно талярів я, щоби не дратувати звіра, сказав, нехай для своїх гайдуків прибереже, не личить офіцеру приймати подачки. Провели мене з шатра вельми чемно, та не встиг я вийти, Богун підходить. «Ми, каже, зустрічалися в Розлогах». – «Вірно, кажу, тільки не думав я тоді, братику, в цьому таборі тебе побачити». А він на це: «Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!» Слово за слово, і я пригадав, як ми його під Ярмолинцями розбили. «Не знав я тоді, з ким діло маю, – відповідає він мені, – та й у руку був поранений, і люди мої переполошилися на смерть: думали, на них напав сам князь Ярема». – «І ми не знали, кажу, коли б знав пан Скшетуський, що це ви, один би з вас уже не жив на світі».

– Воістину так би воно й було. Ну, а він що відповів? – запитав Володийовський.

– Знітився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати, як Кривоніс відправив його з листами піді Львів до Хмельницького, щоб він там перепочив, але гетьман не захотів його відпускати, задумав, як особу показну, посланцем своїм зробити. А насамкінець поцікавився: «Де пан Скшетуський?» Коли ж почув, що в Замості, сказав: «Може, й зустрінемося». На тому ми з ним і попрощалися.

– Здогадуюся, що потім Хмельницький одразу ж його послав до Варшави, – сказав Заглоба.

– Істинно так, одначе постривайте, пане. Повернувся я тоді у фортецю й доповів пану Вейгеру про своє посольство. Час уже пізній, а вранці новий штурм, іще страшніший першого. Не вийшло в мене побачитися з паном Скшетуським, тільки на третій день я йому розповів, як Богуна зустрів і про що ми з ним говорили. А було при цьому ще багато офіцерів і серед них пан Реговський. Послухав він мене й каже Скшетуському з кепкуванням: «Знаю, ви з ним дівиці не поділили; якщо ваша слава й дійсно поговором не роздута, викличте Богуна на поєдинок, забіяка цей вам не відмовить, будьте певні. А нам із мурів чудове постане prospectus. [178]Тільки ж ви, вишневчани, каже, більше галасом багаті». Скшетуський на нього як гляне – ледве поглядом не поклав на місці! «Викликати радите? – запитує. – Що ж, прекрасно! Ви нас гудите, а в самого ж бо чи стане відваги вирушити в табір до черні й од мого імені Богуна викликати?» А Реговський йому: «Відваги мені не бракує, та тільки я вашій милості ні сват ні брат і йти не збираюся». Тут інші його підняли на сміх. «Ач, кажуть, хоробрий, козирився, поки діло не дійшло до власної шкури!» Реговський у амбіцію: піду, мовляв, і квит, без усякого. Наступного дня й вирушив, тільки Богуна вже відшукати не зміг. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після ваших слів, бачу, що не збрехав він. Хмельницький, виходить, і дійсно послав Богуна з листом, а тут ви його й перехопили.