Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Заглоба, зажмурившись, прислухався: удар, іще удар, свист, скрегіт.

«Іще захищається!» – подумав він.

– Іще захищається! – шепотіли Селицькі та Харламп.

– Зараз його до піску припре, – тихо додав Кушель.

Заглоба трохи розплющив очі й глянув.

Володийовський майже торкався піщаного пасма спиною, але, видно, не був поки ще поранений, тільки рум’янець на лиці зробився яскравішим і лоб усипали краплі поту.

Серце Заглоби забилося надією.

«А пан Міхал у нас великий мастак, – подумав він, – та й цей коли-небудь утомиться».

І дійсно, лице Богуна вкрила блідість, піт оросив і його чоло, та опір тільки розпалював шаленство отамана: білі ікла блиснули з-під вусів, із грудей виривалося звіряче рикання.

Володийовський погляду з нього не спускав і продовжував захищатися.

Відчувши раптом за собою піщану стіну, він буцім наповнився новою силою. Спостерігачам за поєдинком здавалося – невеличкий лицар зараз упаде, а він тим часом нагнувся, зібгався в клубок, присів і, ніби камінь, усім тілом ударив у груди отамана.

– Атакує! – закричав Заглоба.

– Атакує! – повторили за ним інші.

Так воно й було насправді: тепер козак одступав, а Володийовський, спробувавши силу противника, напирав на нього так стрімко, що в секундантів дух перехопило: видно, почав розігріватися – маленькі очиці метали іскри, він то присідав, то підстрибував, змінюючи позицію як оком змигнути, кружляючи навколо козака і змушуючи його дзиґою вертітися на місці.

– Оце так майстер! – закричав Заглоба.

– Смерть тобі! – прохрипів раптом Богун.

– Смерть тобі! – луною відгукнувся Володийовський.

Зненацька козак прийомом, лише найвправнішим фехтувальникам відомим, перекинув шаблю із правої руки в ліву і зліва завдав удару такого нищівного, що противник його, як підкошений, гепнувся на землю.

– О Господи! – крикнув Заглоба.

Але пан Міхал упав навмисно, від чого Богунова шабля тільки свиснула в повітрі, невеличкий же лицар підхопився, ніби дикий кіт, і зі страшною силою розітнув шаблею незахищені груди козака.

Богун похитнувся, ступив уперед і, зробивши останнє зусилля, завдав останнього удару. Володийовський одбив його легко і ще двічі вдарив по схиленій голові – шабля вислизнула з ослаблих Богунових рук, він упав лицем у пісок, зачервонивши його кров’ю, що розтеклася широкою калюжею.

Єльяшенко, що був присутнім при поєдинку, кинувся до тіла свого отамана.

Секунданти деякий час не могли вимовити ні слова, пан Міхал теж мовчав, тільки важко дихав, обіпершись обома руками на шаблю.

Заглоба першим порушив мовчанку.

– Ідіть же сюди, дайте обніму вас, пане Міхал! – розчулено промовив він.

Всі обступили невеличкого героя.

– Ну, й мастак ви, пане, побий вас грім! – навперебій вигукували Селицькі.

– В тихому болоті, бачу, чорти водяться! – промовив Харламп. – Я готовий із вашою милістю битися, щоб не говорили: Харламп злякався, – і навіть якщо ви мене так само пошматуєте, все одно прийміть мої поздоровлення!

– Та киньте ви Бога ради, вам і битися нема через що насправді, – сказав Заглоба.

– Ніяк не можна, – відповів ротмістр, – тут зачеплено мою репутацію, а я за нею життя не пожалію.

– Не потрібне мені ваше життя, шановний пане, облишмо ліпше наміри наші, – мовив Володийовський. – По правді сказати, я й не думав заступати вам дорогу. На цій стежці ви зустрінете когось іншого – отоді тримайтеся, а я не стою вам на заваді.

– Як це?

– Слово честі.

– Помиріться, друзі, – закликали Селицькі й Кушель.

– Гаразд, хай буде по-вашому, – сказав Харламп, розкриваючи обійми.

Володийовський упав ув обійми ротмістра, і колишні недруги звучно розцілувались, аж відлуння прокотилося по піщаних пагорбах, при цьому Харламп примовляв:

– Ох, щоб вас, ваша милість! Як таке громадище обробив! Але ж і він шаблею володів непогано.

– Оце вже не думав, що він такий фехтувальник! І де тільки вивчився, цікаво?

Тут загальну увагу привернуло знову тіло отамана, що лежало на землі, його Єльяшенко тим часом перевернув обличчям догори і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Лице Богуна важко було впізнати під кіркою крові, що витекла з ран на голові й швидко запеклася на холодному вітрі. Сорочка на грудях теж була вся залита кров’ю, одначе життя ще не залишило отамана. Він, видно, був у передсмертній конвульсії: ноги здригалися, та скребли пісок скоцюблені, мов кігті, пальці. Заглоба глянув і тільки рукою махнув.