Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Я згоден, – сказав Володийовський.

– Volenti non fit iniura, [170]– додав Заглоба. – Але ж хто листа королевичу доправить?

– Не вашого розуму діло, це мій клопіт!

– Що ж, бийтеся, коли не можна інакше, – сказав Заглоба. – Ти ж, шановний отамане, пам’ятай: здолаєш цього лицаря, я слідом стану. А тепер ходімо надвір, пане Міхал, я вам щось невідкладно повідомити мушу.

Друзі вийшли і підкликали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

– Кепські наші справи, шановні панове. Він і дійсно везе грамоту королевичу – вб’ємо його, доведеться відповісти. Не забувайте: суд конфедератів propter securitatum засідає за дві милі від виборного поля, а він як-не-як quasi [171]посол. Погано! Доведеться тоді ховатися, хіба що князь візьме під свою опіку – інакше не минути лиха нам. А відпустити його знову ж таки ніяк не можна. Єдина оказія звільнити нашу сердегу. Якщо його на той світ одправимо, все-таки легше її відшукати буде. Видно, сам Господь Бог їй і Скшетуському допомогти хоче, не інакше. Говоріть, шановні панове, що робитимемо?

– Невже ваша милість хитрощів яких-небудь не вигадає? – сказав Кушель.

– Я свою справу зробив: він перший нас викликав. Але потрібні свідки, сторонні люди. Думається мені, треба діждатися Харлампа. Я вже подбаю, щоб він своєю чергою поступився і в разі чого засвідчив, що Богун сам нас викликав, а нам, хочеш не хочеш, довелося захищатись. І від Богуна непогано б вивідати, де він дівчину ховає. Навіщо вона йому, коли його чекає погибель? Може, скаже, якщо попросити добряче. А не скаже – так і так ліпше, щоб живим не лишився. Все треба передбачити і обміркувати. Ух, голова зараз лусне!

– Хто ж із ним буде битися? – запитав Кушель.

– Пан Міхал першим, я другим, – відповів Заглоба.

– А я третім.

– Та ні! – втрутився Володийовський. – Тільки я б’юсь, і квит. Покладе він мене – його щастя, хай живим їде.

– Еге, я вже йому обіцявся, – сказав Заглоба, – та коли ви, шановні панове, інакше вирішите, я готовий одступитися.

– Воля його – захоче з вами битися, так і буде, та більше щоб ніхто не встрявав.

– Ходімо до нього.

– Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна, що попивав мед у передпокої. Отаман був уже цілковито спокійний.

– Послухай-но, добродію, – сказав Заглоба, – є одна важлива справа, про яку нам із тобою переговорити треба. Викликав ти лицаря цього – чудово, та буде тобі відомо, що як посол ти перебуваєш під захистом закону, бо не серед диких звірів, а поміж політичного перебуваєш народу. Тому тільки за однієї умови ми можемо тобі відповісти: якщо ти при свідках оголосиш, що по своїй волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими в нас поєдинок призначено, – ось перед ними ти це повториш, ми ж дамо тобі слово честі, що коли в бою з паном Володийовським здобудеш перемогу, то спокійно собі поїдеш й ніхто тобі не перешкоджатиме, хіба що зі мною помірятися захочеш.

– Згода, – відповів Богун. – Я повторю свої слова при шляхтичах цих і людям своїм одвезти листа накажу, а Хмельницькому в разі моєї загибелі звелю сказати, що сам першим вас викликав. Ну, а коли з Божою поміччю в поєдинку з цим лицарем честь свою відстояти зумію, то ще й вашу милість потім попрошу зі мною стятися.

Сказавши так, він поглянув Заглобі у вічі, Заглоба ж, дещо знітившись, прокашлявся, сплюнув і відповів:

– Що ж, чудово. Почни лише з моїм учнем – одразу зрозумієш, як зі мною доведеться. Одначе, справа не в тому. Є другий punctum, [172]куди важливіший, і тут уже ми до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі лицаря бачити. Ти князівну Олену Курцевич викрав, наречену нашого соратника і друга, й десь її ховаєш. Знай же: якби ми тебе до суду притягли за це, навіть звання посла Хмельницького тобі б не допомогло, бо raptus puellae [173]невідкладному розгляду підлягає й карається на горло. І тепер, перед поєдинком, коли життя твоє під загрозою, поміркуй сам: що з сердегою буде в разі твоєї смерті? Адже ти її нібито любиш – невже при цьому зла їй бажаєш і погибелі? Невже не боїшся без опіки залишити? Приректи на ганьбу й поневіряння? Невже й по смерті супостатом її бути захочеш?

Голос Заглоби залунав несподівано серйозно, а Богун зблід і запитав:

– Чого ж ви від мене хочете?

– Вкажи місце її ув’язнення, щоб у разі смерті твоєї ми могли її відшукати й судженому повернути. Зроби це, і Господь помилує твою душу.

Отаман підпер голову руками й глибоко замислився, а троє товаришів невідривно стежили за змінами, що відбувалися в рухливому його лиці, на котрому раптом така ніжна туга проступила, мовби ні гнів, ні лють, ні інші жорстокі почуття ніколи на ньому не відбивалися, мовби людину цю лише для любові й страждання було створено. Довго тривала мовчанка, поки її не порушив Заглоба, з дрожем у голосі промовивши: