Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Якщо ти зганьбити її встиг, Господь тобі суддя, вона ж нехай хоч у монастирі свої дні добуде…

Богун підвів вологі, повні туги очі і сказав:

– Я – зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, лицарі й кавалери, вмієте любити, але я, козак, її в Барі врятував од смерті й наруги, а потім у пустелю повіз – і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, у ногах валявся й чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть – я пішов і більше її не бачив: війна-ненька при собі тримала.

– Бог тобі за це простить частину гріхів на Страшному суді! – сказав, зітхнувши полегшено, Заглоба. – Та чи в безпеці вона там? Адже поруч Кривоніс і татари!

– Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене послав до Хмеля запитати, чи треба йому йти в Кодак, – і вже, напевно, пішов, а там, де вона схована, ні козаків, ні ляхів, ні татар нема – в тому місці їй усього безпечніше.

– Де ж воно, це місце?

– Послухайте, панове ляхи! Хай буде по-вашому: я скажу, де вона, й накажу вам її видати, але за те ви покляніться лицарським словом, що, коли Господь мені пошле удачу, не будете її шукати більше. Пообіцяйте за себе і за Скшетуського – і я вам відкриюсь.

Друзі перезирнулися.

– Цього ми зробити не можемо! – сказав Заглоба.

– Ніяк не можемо! – вигукнули Кушель і Володийовський.

– Он як? – сказав Богун, і очі його блиснули під нахмуреними бровами. – Чого ж це ви не можете, панове ляхи?

– Того, що Скшетуського з нами немає, а до того ж знай, що жоден із нас розшуків не полишить, хоч ти її сховай під землю.

– Он який ви затіяли торг: мовляв, оддавай, козачино, душу, а ми тебе по голові шаблею! Ні, не вийде! Думаєте, не гостра моя козацька шабля? Овва, розкаркались, як над падлом вороння, – зарано ще вам каркати! Чому це я, а не ви, мушу згинути? Ви моєї крові прагнете, а я вашої! Побачимо ще, кому пощастить більше.

– Не хочеш, значить, говорити?

– А навіщо? Погибель усім вам!

– Тобі погибель! Покришимо на шматки – ти того вартий.

– Спробуйте! – сказав отаман, раптом підводячись.

Кушель і Володийовський теж підхопилися.

Грізні погляди схрестились у повітрі, гнів заклекотів у кожного в грудях, і невідомо, чим би все закінчилось, якби не Заглоба, котрий, поглянувши у вікно, крикнув:

– Харламп зі свідками приїхав!

І дійсно, за хвилину до кімнати ввійшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, Селицькими. Ледве обмінялись привітаннями, як Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.

Говорив він так виразно, що хутко їх переконав, запевнивши, що Володийовський тільки про коротку відстрочку просить і після поєдинку з козаком готовий негайно стятися з ротмістром. Іще Заглоба розписував, яку давню і страшенну ненависть відчувають княжі воїни до Богуна, ворога всієї Речі Посполитої і одного з найжорстокіших заколотників, як той викрав князівну, шляхтянку й наречену шляхтича, володаря всіх лицарських доблестей.

– А позаяк, шановні панове, ви теж шляхтичі, братні душі, то і образа, завдана в особі одного всьому станові, кожного з нас зачіпає; невже ви потерпите, щоби вона без помсти лишилася?

Харламп спершу закомизився, твердячи, що в такому разі Богуна потрібно зразу зарубати, «а пан Володийовський нехай, як умовилися, мені відповість». Довелося Заглобі заново йому втлумачувати, чому це неможливо, та й недостойно лицарів нападати на одного всім скопом. На щастя, його підтримали Селицькі, особи поважні й помірковані; врешті-решт упертий литвин дозволив умовити себе й погодився відкласти поєдинок.

Тим часом Богун сходив до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, після чого на повний голос повторив те ж саме в присутності Харлампа й Селицьких.

– Ми ж заявляємо, – сказав Володийовський, – що, коли ти мене подужаєш, у твоїй буде волі вирішувати, битися з паном Заглобою чи не битися. Ніхто інший тебе викликати не буде, і на одного всі не нападемо: поїдеш, куди захочеш, стосовно чого і даємо тобі лицарське слово, а вас, шановні панове як новоприбулих просимо зі свого боку пообіцяти те ж саме.

– Обіцяємо, – урочисто промовили Селицькі та Харламп.

Тоді Богун оддав Єльяшенкові листа Хмельницького королевичу з такими словами:

– Ти цеє письмо королевичеві віддаєш, і коли я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя вина була і що не зрадою мене забили.

Заглоба, котрий нічого не випускав з уваги, зазначив подумки, що на похмурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, – видно, він вельми був упевнений у своєму отамані.