Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Та чи він це? Мені все не віриться. Що йому тут робити?

– Хмельницький прислав його шпигувати. Це вже напевно! Стривайте, пане Міхал. Давайте згарбаємо його й поставимо умову: або він оддає князівну, або ми його передаємо правосуддю.

– Тільки б князівну віддав, а там біс із ним!

– Ба! А чи не замало нас? Усього двоє та Кушель третій. Він своє життя дешево не продасть, і люди при ньому є.

– Харламп із двома приятелями приїде – вже нас буде шестеро! Вистачить!.. Тсс!

Цієї хвилини двері відчинились і Богун увійшов до кімнати.

Певно, раніше він не впізнав Заглобу, котрий зазирав до комірчини, позаяк тепер, заздрівши його, зненацька зблід, і ніби полум’ям спалахнуло лице отамана, а рука блискавично опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало тільки мить. Полум’я зразу погасло, лице, одначе, ледь-ледь зблідло.

Заглоба дивився на нього, не кажучи ні слова, отаман теж мовчав, тихо зробилось, як у могилі. Двоє людей, долі котрих так дивовижно перепліталися, прикинулися, буцім один одного не знають.

Це тривало досить довго. Володийовському здалося, що минула ціла вічність.

– Хазяїне! – сказав раптом Богун. – До Заборова далеко звідси?

– Недалеко, – відповів корчмар. – Ваша милість зараз бажає їхати?

– Так, зараз же, – сказав Богун і попрямував до сінешніх дверей.

– Хвилинку! – пролунав голос Заглоби.

Отаман миттю зупинився мов укопаний і, повернувшись до Заглоби, втупив у нього страшні чорні свої зіниці.

– Чого вам? – коротко запитав він.

– Гм… Здається мені, звідкілясь ми знайомі. Чи не на весіллі в руському хуторі зустрічалися?

– Воістину! – різко сказав отаман і знову опустив руку на ефес шаблі.

– Як здоров’ячко? – продовжував Заглоба. – Щось вельми спішно ви, пане, хутір тоді покинули, я не встиг і попрощатися.

– Невже пожалкували про це?

– Як не пожалкувати, ми б іще потанцювали, позаяк і компанія поповнилася. – Тут Заглоба показав на Володийовського. – Цей лицар під’їхав, а йому страх як хотілося з вашою милістю поближче познайомитись.

– Досить! – крикнув, підхопившись, пан Міхал. – Я тебе заарештую, зраднику!

– Це ж за яким правом? – запитав отаман і голову гордо підвів.

– Ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав.

– А ти що за цабе?

– Ого! Представлятись я не маю наміру, все одно тобі нікуди не дітись од мене!

– Подивимось! – сказав Богун. – А представлятись і я б не став, аби ти мене честь по честі викликав на поєдинок, але коли арештом погрожуєш, отримуй пояснення: ось лист, котрого я від гетьмана запорізького везу королевичу Казимиру, а позаяк у Непоренті королевича не застав, то й вирушаю до нього в Заборів. Ну, як ти мене тепер заарештуєш?

– Так! – сказав Заглоба. – Нічого не вдієш! Якщо ти посол, арештовувати ми тебе не можемо, одначе шаблею в цього лицаря перед носом раджу не махати: одного разу ти від нього вже тікав, тільки п’яти влипали.

Лице Богуна почервоніло: в цю хвилину він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженого самолюбства заграла кров безстрашного отамана. Спогад про втечу з хутора пік йому душу. То була єдина пляма на його козацькій славі, а славою своєю він дорожив більше за все на світі, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба продовжував із цілковитою холоднокровністю:

– Ти й шаровари ледве не згубив, добре, що лицар сей пожалів, одпустив живим геть собі. Тьху, завзятий козак! Виходить, не тільки лице в тебе дівоче, а й душа бабська. Проти старої княгині та хлопчини-князя геройствував, а від лицаря тікав, хвоста підібгавши! Ото вояка! Тобі листи возити й дівок красти! Своїми очима бачив, клянуся Богом, як ледве без шароварів не лишився. Тьху, тьху! Ось і тепер у вічі шаблею штрикаєш тільки тому, що з грамотою їдеш. Як же нам з тобою битися, коли ти затулився папірцем? Туману в вічі тільки й умієш напускати, шановний! Хміль добрий воїн, Кривоніс не гірший, але й пройдисвітів доволі серед козаків.

Богун раптом кинувся до Заглоби, а той так само стрімко заховався за Володийовського, і два молоді лицарі опинилися віч-на-віч.

– Не зі страху від тебе я тікав, голубе, а щоб людей урятувати, – промовив Богун.

– Не знаю вже, з якої причини, але що тікав, знаю, – відповів пан Міхал.

– Я де завгодно готовий з вашою милістю битися, хоч і зараз, не сходячи з місця.

– Викликаєш мене? – запитав, примружившись, Володийовський.

– Ти на славу мою козацьку тінь кинув, перед людьми зганьбив мене! Хочу твоєї крові.