Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Даремно втлумачував йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз шукали «сердегу», та поки вся рать Хмельницького стоїть між ними, про це не можна й думати. Шляхтич залишався невтішним і тільки дужче впадав у відчай, проклинаючи геть усіх останніми словами.

Та напади туги тривали недовго. Зате потому Заглоба, ніби надолужував утрачене, ще нестримніше віддавався гульбі, проводячи час у шинках у товаристві найзавзятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому вірним супутником був пан Міхал.

Володийовський, відмінний воїн і офіцер, ні на гріш, одначе, не мав тієї серйозності, котру в Скшетуському, приміром, виховали страждання й біди. Обов’язок свій перед Річчю Посполитою він розумів просто: бив, кого наказували, а про інше не замислювався і в політику не вникав; невдачі на полі бою завжди готовий був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що чвари і заколотництво так само для загальної справи згубні, як і воєнні невдачі. Був то, одне слово, гульвіса й вітрогон, який, потрапивши у столичний вир, по вуха в нього занурився і, як реп’ях, причепився до Заглоби, в котрому щодо гульби свого наставника бачив. Їздив із ним по різних шляхетних домах, де Заглоба за чаркою розповідав усякі небилиці, заразом вербуючи прихильників для королевича Карла, пив нарівні з ним, а в разі потреби за нього заступався; обидва як навіжені кружляли по місту і по виборному полю – кутка не лишилося, куди б вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у знатних вельмож і в шинках; скрізь устрявали і в усьому брали участь. У пана Міхала по молодості літ рука свербіла: не терпілося себе показати, а заразом і довести, що українській шляхті немає рівних, а вже княжі жовніри є ліпшими з ліпших. Тому друзі навмисно їздили пригод шукати до ленчицьких, найвідоміших забіяк, але найдужче їх приваблювали поплічники князя Домініка Заславського, до яких обидва жагучу ненависть відчували. Займали тільки найзавзятіших рубак, овіяних тривкою та непорушною славою, заздалегідь винаходячи зачіпки. «Ваше діло затіяти сварку, – говорив був пан Міхал, – а потім уже я встряну». Заглоба, як вельми витончений у фехтувальному мистецтві та поєдинків зі своїм братом шляхтичем аж ніяк не побоюючись, не завжди дозволяв приятелю підміняти себе, особливо в сутичках із заславцями, та якщо під руку потрапляв ленчицький завзятець, обмежувався образливими нападками. Коли ж шляхтич хапався за шаблю й викликав кривдника на поєдинок, як правило, заявляв: «Вельмишановний пане! Совість мені не дозволяє вашу милість на вірну погибель прирікати: не буду я з вами битися, поміряйтеся ліпше з улюбленим моїм учнем і вихованцем – і то, боюся, він вас подужає». Після таких слів уперед вилазив Володийовський зі своїми настобурченими вусами, кирпатим носом та простакуватим виглядом і, хотів того чи не хотів той, що кинув виклик, приступав до справи, а позаяк і дійсно був майстром неперевершеним, після декількох випадів зазвичай укладав противника, не моргнувши й оком. Такі вони собі з Заглобою вигадували забави, що примножували їхню славу серед любителів гострих відчуттів, особливо ж виростала слава Заглоби. «Якщо учень такий, то яким же має бути вчитель!» – говорили. Тільки самого Харлампа Володийовському ніде відшукати не вдавалося; він думав навіть, що того назад у Литву відіслали.

Так минуло близько шести тижнів, протягом яких публічні справи теж не стояли на місці. Уперта боротьба між братами-суперниками, гарячкові старання їх прибічників, хвилювання та пристрасті вляглися, майже не лишивши сліду, й забулися. Всі вже знали, що на престол зійде Ян Казимир, бо королевич Карл поступився братові й добровільно від участі у виборах одмовився. Як не дивно, велику роль тут відіграв голос Хмельницького: всі мали надію, що гетьман визнає владу короля, особливо якщо того буде обрано згідно з його бажанням. І сподівання ці значною мірою виправдалися. Зате для Вишневецького, котрий, як у давні часи Катон, не втомлювався твердити, що запорізький Карфаген мусить бути зруйнований, такий перебіг подій був новим ударом. Тепер реальністю стали переговори. Князь, щоправда, розумів, що вони або зразу зайдуть у тупик, або невдовзі їх буде зірвано з огляду на обставини, і в майбутньому передбачав війну, проте йому не давала спокою думка про її наслідок. Після переговорів утверджений у правах Хмельницький зробиться ще сильнішим, а Річ Посполита – слабкішою. І хто поведе військо проти такого уславленого вождя, яким був Хмельницький? Як тут не очікувати нових невдач, нових розгромів, що остаточно виснажить сили батьківщини? Князь аж ніяк не тішив себе надією, він знав, що йому, найзавзятішому прихильнику Карла, булави не довірять. Щоправда, Казимир, благородна душа, обіцяв братові не робити різниці між його прибічниками та своїми, але він підтримував політику канцлера, а це означало, що булава дістанеться не князю – комусь іншому, і лихо Речі Посполитій, якщо новий вождь не буде удатнішим за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою мучив душу Яреми – його мучив і страх за майбутнє вітчизни, і гірке почуття людини, яка усвідомлює, що заслуги її не буде поціновано справедливо й інші, обійшовши його, голову підведуть. А він би не був Яремою Вишневецьким, коли б не був гордим. Він відчував у собі сили прийняти булаву, відчував, що її заслужив, – тому й страждав невимовно.