Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Але і прибічникам Казимира часом випадали тяжкі хвилини сумнівів, оскільки, як сказано було, все залежало від шляхти, котра вже з четвертого жовтня наповнювала околиці Варшави і ще тяглася тисячними натовпами з різних кінців Речі Посполитої, – а шляхтичі у величезній своїй більшості, зачаровані іменем Вишневецького та щедрістю королевича Карла, що не жалів коштів на публічні цілі, стояли на його боці. Королевич, багатий і обачливий, без вагань призначив кругленьку суму на формування нових полків, на чолі котрих мав бути поставлений Вишневецький. Казимир охоче наслідував би приклад брата, й заважала йому аж ніяк не жадібність, а навпаки – надмірна широта натури, прямим наслідком чого була вічна відсутність грошей у скромній скарбниці. Поки що ж обидва королевичі вели жваві переговори. Щоденно між Непорентом і Яблонною туди й сюди снували посланці. Казимир за правом старшого і в ім’я братньої любові заклинав Карла йому поступитись; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже нехтувати щастям, котре, можливо, випаде на його долю, бо вирішиться все in liberis suffragiis [167]Речі Посполитої та згідно з волею Всевишнього. А поки час минав, шеститижневий термін спливав і – з наближенням виборів – над країною густішали нові хмари: за чутками, Хмельницький зняв облогу зі Львова, отримавши після деяких приступів викуп, і, оточивши Замостя, вдень і вночі цей останній оплот Речі Посполитої штурмує.

А ще розлетілися чутки, буцім, окрім послів, Хмельницьким одряджених до Варшави з листом, у котрому він оголошував, що, як польський шляхтич, голос свій оддає Казимиру, серед скупчень шляхти і в самій столиці повно переодягнених козацьких старшин, розпізнати яких неможливо, бо наїхали вони під виглядом шляхтичів багатих та родовитих і нічим – навіть говором – од інших виборців, особливо тих, що прибули з руських земель, не відрізняються. Одні, як подейкували, пробралися до Варшави із чистої цікавості – подивитися на вибори та на столицю, інших було послано вивідачами – послухати, що говорять про майбутню війну, чи багато має намір виставити Річ Посполита війська та які на військовий набір виділить кошти? Можливо, в чутках цих і була чимала доля правди, позаяк серед запорізької старшини багато стрічалося шляхтичів, які окозачились і латині свого часу нахапалися, – цих зовсім відрізнити було важко; до того ж у далеких степах латинь ніколи не була в пошані: взяти хоча б князів Курцевичів – вони її знали гірше, ніж Богун та інші отамани.

Такі пересуди, що їм і кінця не було і в місті, і на виборчому полі, що підкріплювалися звістками про успіхи Хмеля і козацько-татарські роз’їзди, бачені буцімто ледве не на берегах Вісли, вселяли в серця непевність і тривогу, а часом ставали причиною безладдя. Варто було в колі шляхти на кого-небудь упасти підозрі, буцім чоловік цей – переодягнений запорожець, його, не даючи слова сказати у виправдання, миттю рубали на шматки. Доля така могла спіткати і людей, ні в чому не винуватих, – та і взагалі до елекції ставилися без належної серйозності, тим паче що стриманість, за звичаями того часу, не вважалася заслугою. Суд конфедератів, призначений propter securitatem loci, [168]не впорувався з незліченними бешкетниками, що через найменші дрібниці пускали в хід шаблі. Але якщо люди поважні, котрі прагнули добра та спокою, були стурбовані небезпекою, що загрожувала вітчизні, і стривожені розбратом, різаниною та пиятикою, то гуляки, картярі та забіяки почувались у своїй стихії і, вважаючи, що настав їхній час, їхня черга насолодитися життям, усе нестримніше погрузали в розпусті.

Нема чого й казати, що верховодив між ними Заглоба, чому сприяла і гучна лицарська його слава, і схильність – легко здійснювана – до непомірного вживання напоїв, і гострий язик – тут йому не було рівних, і величезна самовпевненість, котру нічим похитнути було неможливо. Часом, одначе, траплялись у нього напади меланхолії – тоді він усамітнювався в шатрі або в кімнатах і не виходив назовні, а якщо й виходив, то темніший темної хмари й шукав нагоди всерйоз затіяти бійку або сварку. Одного разу, саме в такому гуморі, він добряче пошарпав пана Дунчевського із Рави за те лише, що, проходячи повз нього, той зачепився за його шаблю. В такі хвилини Заглоба терпів біля себе тільки Володийовського, котрому плакався, що туга за Скшетуським і «сердегою» заїла його. «Кинули ми з вами її, пане Міхал, – твердив він, – оддали, мов юди, в нечестиві руки – і нічого відмовлятися цим вашим nemine excepto. Що з нею тепер, скажіть, пане Міхал?»