Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Чи нагально?

– Periculum in mora, periculum in mora! [113]Підійшло негідників кілька десятків тисяч, а над ними Кривоніс, котрого, як я чув, на вашу княжу ясновельможність було відряджено, але, дізнавшись од язика, що ваша княжа ясновельможність на Старокостянтинів пішли, туди вирушив, а по дорозі обложив мою Махнівку й таке спустошення вчинив, що передати неможливо.

– Чув я про Кривоноса і тут очікував його, та позаяк він до мене не добрався, доведеться, як видно, добиратися до нього – справа дійсно нагальна. Великий гарнізон у Махнівці?

– У замку двісті німців неабияких, і вони якийсь час іще протримаються. Та погано, що до міста наїхало багато шляхти з сім’ями, а місто ж бо укріплене валом і частоколом, так що довго оборонятися не зможе.

– Справа дійсно нагальна, – повторив князь.

Потому повернувся до ординарця:

– Желенський! Біжи до полковників.

Воєвода київський тим часом, важко дихаючи, всівся на лаві, при цьому він заклопотано оглядався стосовно вечері, тому що був голодний, а попоїсти полюбляв, і вельми.

Тут почулися кроки озброєних людей і ввійшли княжі офіцери – темні з лиця, схудлі, бородаті. З запалими очима, з виразом невимовної втоми в поглядах, вони мовчки поклонилися князю й гостям і почали чекати розпоряджень.

– Шановні панове, – запитав князь, – коні біля водопійних колод?

– Так точно!

– До походу готові!

– Як завжди.

– Чудово. Через годину йдемо на Кривоноса.

– Ге! – здивувався київський воєвода й подивився на пана Кшиштофа, підсудка брацлавського.

А князь продовжував:

– Їх милості Вершулл і Понятовський підуть першими. За ними Барановський із драгунами, а через годину щоб у мене й гармати Вурцеля виступили.

Полковники, поклонившись, вийшли, і за хвилину сурми заграли похід. Київський воєвода такої поспішності не очікував і навіть не бажав її, тому що втомився з дороги. Він розраховував із деньок у князя відпочити, з ділом би встиглось; а тут доводилося зразу, не спавши, не ївши, на коня сідати.

– Ясновельможний князю, – сказав він, – а чи дійдуть твої вояки до Махнівки, бо на вигляд страшенно вони fatigati, [114]а дорога неблизька.

– Про це, шановний пане, не турбуйтеся. Вони на битву, як на весілля, йдуть.

– Бачу я, бачу. Хлопці завзяті, але ж… мої-то люди з дороги.

– Ви ж самі, ваша милість, сказали: «Periculum in mora».

– Так-то воно так, та непогано б хоч нічку відпочити. Ми ж із-під Хмільника йдемо.

– Вельмишановний воєводо, ми – з Лубен, із-за Дніпра.

– Ми цілий день у дорозі.

– Ми – цілий місяць.

Сказавши це, князь вийшов, аби особисто перевірити шикування, а воєвода очі на підсудка, пана Кшиштофа, втупив, долонями по колінах ляпнув і сказав:

– Ось, будь ласка вам, отримав, що хотів! Їй-богу, мене тут голодом заморять. Ну! От же гарячі голови! Приходжу до них по допомогу, вважаючи, що після великих і слізних прохань вони днів через два-три зволять поворушитись, а тут навіть перепочити не дають. Чорт би їх побрав! Махнівка Махнівкою, а утроба утробою! Я теж старий жовнір і, може, більше за них війни скуштував, а щоб так – раз і нате вам!.. Це ж дияволи, а не люди, не сплять, не їдять – тільки воюють. Їй-богу, не їдять вони. Бачив, пане Кшиштоф, полковників? Хіба ж вони не такі, як spectra, [115]га?

– Одначе відваги їм не позичати, – відповів пан Кшиштоф, який був природженим вояком. – Господи милосердний! Скільки метушні та безладу буває, коли треба виступати! Скільки біганини, мороки з повозами, плутанина з кіньми!.. А тут – чуєте, ваша милість? – уже пішли легкі корогви!

– І дійсно! Виступають! З глузду можна з’їхати! – сказав воєвода.

А молодий пан Аксак долоні свої хлоп’ячі склав.

– Ах, великий це полководець! Ах, великий войовник! – заговорив він у захваті.

– У вашої милості молоко на губах не обсохло! – гаркнув воєвода. – Cunctator теж був великим полководцем!.. Зрозуміли, паночку?

Але тут увійшов князь:

– Шановні панове, на коней! Виступаємо!

Воєвода не витримав.

– Звеліть же, ваша княжа ясновельможність, дати попоїсти що-небудь, я ж їсти хочу! – вигукнув він зовсім уже в кепському настрої.

– Ах, голубе мій воєводо! – сказав Ярема, сміючись та обіймаючи його. – Вибачте, вибачте! Я б усім серцем, та на війні людина про такі речі забуває.

– Ну що, пане Кшиштоф? Казав я, що вони нічого не

їдять? – повернувся воєвода до брацлавського підсудка.

Вечеря тривала недовго, і навіть піхота через дві години виступила з Райгорода. Військо рухалося на Вінницю й Літин до Хмільника. Дорогою Вершулл натрапив у Савірівці на татарський чамбул, який вони з паном Володийовським поголовно і знищили, звільнивши декілька сот душ ясиру, здебільшого дівчат. Тут же починалася земля спустошена, і Кривоносові діяння було видно на кожному кроці. Стрижавку було спалено, а населення було знищено страшним способом. Нещасні, видно з усього, чинили опір Кривоносу, за що дикий ватажок прирік їх мечам і полум’ю. На околиці висів на дубі сам пан Стрижавський, якого люди Тишкевича зразу ж упізнали. Висів він зовсім голий, а на грудях його виднілося страшне намисто із голів, нанизаних на мотузку. Це були голови його шістьох дітей і дружини. У самому селі, спаленому, до речі, ущент, жовніри побачили по узбіччю довгі вервечки козацьких «свічок», тобто людей із піднесеними над головою руками, прив’язаних до вбитих у землю жердин, обкручених соломою, облитих смолою і запалених з кистей рук. У більшості обгоріли тільки руки, бо дощем, видно, вогонь погасило. Але трупи ці зі спотвореними обличчями, які простягали до неба чорні кукси, були жахливі. У повітрі стояв трупний сморід. Над стовпами кружляли хмари ворон і галок; вони, заздрівши на підході військо, з карканням зривалися з ближніх стовпів, аби пересісти на віддалені. Декілька вовків побігли від корогов до заростей. Військо у мовчанні проходило страшною алеєю, рахуючи «свічки». Виявилося їх понад триста. Нарешті вояки пройшли це злощасне село і вдихнули свіжого повітря полів. Та ба, сліди знищення виднілися й тут. Була перша половина липня, хліба вже майже дозрівали, й очікувалися навіть ранні жнива. Одначе цілі ниви було частково спалено, частково потолочено, скуйовджено, втоптано в землю. Ураган, здавалося, пронісся по пасовиськах. А він і дійсно пронісся над ними, найстрашніший із ураганів – ураган громадянської війни. Князівські жовніри не раз бачили родючі краї, спустошені татарськими набігами, але такого жаху, такого шаленства знищення вони ніколи не бачили. Ліси, як і хліба, було спалено. Де вогонь не пожер дерев повністю, там він злизав із них огняними своїми язиками листя й кору, обпалив диханням, задимив, обвуглив – і дерева тепер стирчали, немовби скелети. Пан воєвода дивився і очам своїм не вірив. Мідяків, Футори, Слобода – суцільне попелище! Чоловіки подекуди втекли до Кривоноса, а жінки з дітьми потрапили в ясир до тих ординців, котрих Вершулл із Володийовським перебили. На землі була пустка, на небі ж – зграї ворон, воронів, галок, шулік, які позліталися бозна-звідки на козацькі жнива… Сліди недавнього перебування війська робилися все більше свіжими. Все частіше зустрічалися зламані повози, трупи худоби й людей, ще не рушені тлінням, розбиті горщики, мідні котли, мішки з підмоклим борошном, згарища, які ще курілися, стоги, нещодавно початі й розкидані. Князь, не даючи жовнірам перепочинку, квапив військо до Хмільника, старий же воєвода за голову хапався, жалібно повторюючи: