Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Але тут знову підвівся Хмельницький.

– Шановні панове та добродії полковники! – сказав він. – Значить, ухвалили ви послів до Варшави відрядити, котрі вірну службу нашу ясновельможному королю, його милості, представлять і про нагороду просити будуть. Той же, хто війни хоче, нехай воює – та не з королем, не з Річчю Посполитою, тому що ми з ними війни ніколи не вели, а з найбільшим недругом нашим, котрий весь уже від крові козацької аж червоний, котрий іще на Старці нею об’юшився та й тепер продовжує, у зловмисності до війська козацького залишаючись. До нього я листа й послів одрядив, прохаючи, щоб од своєї неприязності відмовився, він же їх по-звірячому повбивав, відповіддю мене, старшину вашого, не вшанувавши, через що зневагу до всього Війська Запорізького показав. А тепер ось прийшов із Задніпров’я і Погребище поголовно вирізав, невинних людей покарав, над чим я гіркими слізьми плакав. Потім, як мене сьогодні вранці повідомили, пішов він до Немирова і теж нікого не пощадив. А позаяк татари від страху та боязні йти на нього не хочуть, він, так і сподівайся, прийде сюди, щоб і нас, невинних людей, проти волі прихильного до нас його милості ясновельможного короля й усієї Речі Посполитої винищити, бо в гордині своїй ні з ким він не рахується і як зараз бунтується, так і завжди готовий проти волі його королівської милості збунтуватися…

У зібранні зробилося дуже тихо. Хмельницький перевів дух і продовжив:

– Бог нас над гетьманами вікторією нагородив, але цей, чортів виродок, який тільки неправдою живе, гірше гетьманів і всіх королят. А якби я пішов на нього, та він у Варшаві через друзів своїх неодмінно кричав би, що ми не хочемо миру, і перед його королівською величністю неповинність нашу оббреше. Щоби такого не сталося, необхідно, аби король, його милість, і вся Річ Посполита знали, що я війни не хочу й сиджу тихо, а він на нас першим нападе, чому я й рушати не можу, бо до переговорів із паном воєводою брацлавським схилитися бажаю, а щоб він, чортів виродок, сили нашої не розтрощив, потрібно поперек дороги йому стати й міць його винищити, так само, як ми біля Жовтих Вод і під Корсунем недругів наших, панів гетьманів, винищили. Про те я, значить, і прошу, щоби ви, ваші милості, добровільно на нього пішли, а королю писатиму, що це сталося без мого відома і заради необхідної нашої оборони проти його, Вишневецького, лихої вдачі та нападів.

Глухе мовчання запанувало серед зібрання.

Хмельницький продовжував:

– Тому з ваших милостей, хто на цей промисел ратний піде, дам я достатньо війська, козаків, і гармату дам, і люду вогненного, щоб з поміччю Божою ворога нашого розтрощив і вікторію над ним здобув…

Жоден із полковників не вийшов уперед.

– Шістдесят тисяч відбірних бійців дам! – сказав Хмельницький.

Тиша.

А це ж усе були безстрашні воїни, бойові кличі котрих не раз од стін Царгорода відлунювалися. Можливо, саме тому кожний із них побоювався в сутичці зі страшним Яремою втратити здобуту славу.

Хмельницький оглядав полковників, а ті від погляду його опускали очі додолу. На лиці Виговського з’явився вираз сатанинської зловтіхи.

– Знаю я козака, – похмуро сказав Хмельницький, – котрий би зараз своє слово сказав і від походу не ухилився, та нема його серед нас…

– Богун! – сказав хтось.

– Точно. Розбив він уже регімент Яреми у Василівці, та тільки постраждав сам у цім ділі й лежить тепер у Черкасах, зі смертю-матінкою бореться. А позаяк його нема, значить, як я бачу, нікого нема. Де ж слава козацька? Де Павлюки, Наливайки, Лободи та Остряниці?

Тоді товстий невисокий чоловік, із посинілим і похмурим обличчям, із рудими як вогонь вусами над кривим ротом і з зеленими очима, підвівся з лави, підійшов до Хмельницького і сказав:

– Я піду.

Це був Максим Кривоніс.

Почулися клики «на славу», він же впер у бік пернач і сказав хрипким, уривчастим голосом таке:

– Не думай, гетьмане, що я боюся. Я б зараз же зголосився, та думав: є ліпші за мене! Та якщо нема, піду я. Ви що? Ви голови і руки, а в мене голови нема, тільки руки та шабля. Раз мати родила! Війна мені мати й сестра. Вишневецький ріже, і я буду. А ви мені, гетьмане, козаків добрих дайте, бо не з черню на Вишневецького ходять. Так і піду – замків добувати, бити, різати, вішати! На погибель їм, білоручкам!

Іще один отаман вийшов уперед.

– Я з тобою, Максиме!

Був це Полуян.

– І Чарнота гадяцький, і Гладкий миргородський, і Носач остренський підуть із тобою! – сказав Хмельницький.