Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Підемо! – відповіли ті в один голос, тому що приклад Кривоноса вже їх захопив і пробудив у них бойовий дух.

– На Ярему! На Ярему! – загриміли крики серед зібрання. – Коли! Коли! – вторило товариство, і вже через якийсь час рада перетворилася на пиятику. Полки, призначені йти з Кривоносом, пили смертельно, бо і йшли на смерть. Козаки це добре знали, та тільки в серцях їх уже не було страху. «Раз мати родила!» – вторили вони своєму вождю і ні в чому собі не відмовляли, як воно завжди бувало перед загибеллю. Хмельницький дозволяв і заохочував – чернь наслідувала їхній приклад. Натовпи у сто тисяч горлянок заходилися співати пісень. Розполохали заводних коней, і ті, мечучись по табору, здіймаючи хмари куряви, вчинили страшенне безладдя. Їх ганяли з криками, зойками й реготом; величезні натовпи тинялися біля ріки, стріляли із самопалів; улаштувавши давку, продиралися в квартиру самого гетьмана, котрий урешті-решт наказав Якубовичу їх розігнати. Почалися бійки та безчинства, поки злива не позаганяла всіх у курені та під вози.

Увечері в небесах вирувала гроза. Громи перекочувалися з краю в край обложеного хмарами неба, блискавки освітлювали довкілля то білим, то червоним блиском.

У відсвітах їх виступив із табору Кривоніс на чолі шістдесяти тисяч найліпших, найдобірніших бійців і черні.

Кривоніс пішов із Білої Церкви через Сквиру і Погребище до Махнівки, а всюди, де проходив, навіть сліди людського мешкання зникали. Хто не приєднувався до нього, гинув од ножа. Спалювали на пні жито, ліси, сади, а князь тим часом теж, у свою чергу, сіяв спустошення. Після поголовної різанини в Погребищі і кривавої лазні, влаштованої паном Барановським Немирову, знищивши щось із дюжину великих ватаг, військо врешті-решт стало табором під Райгородом, бо майже місяць уже люди не злізали з сідел і ратні справи виснажили вояків, а смерть їхні лави зменшила. Треба було віддихатися й відпочити, позаяк рука косарів цих задерев’яніла від кривавих жнив. Князь був навіть схильний на якийсь час піти на відпочинок у мирні краї, щоби поповнити військо, а головним чином кінний запас, який був скоріше схожим на рухомі скелети, ніж на живі істоти, тому що коні з місяць уже не бачили зерна, вдовольняючись самою лише затоптаною травою. Тим часом після тижневого біваку стало відомо, що на підході підкріплення. Князь одразу ж виїхав назустріч і дійсно зустрів Януша Тишкевича, воєводу київського, що підходив із півтора тисячами добрячого війська; були з ним і пан Кшиштоф Тишкевич, підсудок брацлавський, і молодий пан Аксак, іще майже хлопчина, але з добротно спорядженою власною гусарською корогвочкою, і багато шляхти, а саме панове Сенюти, Полубинські, Житинські, Єловецькі, Кердеї, Богуславські – хто з дружинами, а хто і без, – усі разом нараховували близько двох тисяч шабель, не рахуючи челяді. Князь дуже зрадів і, вдячність свою висловлюючи, запросив пана воєводу до себе на квартиру, а той її бідності та простоті надивуватися не міг. Князь наскільки в Лубнах жив по-королівськи, настільки в походах, бажаючи показати приклад воякам, ніяких розкошів собі не дозволяв. Стояв він постоєм у невеликій кімнатці, у вузькі двері якої пан воєвода київський з причини своєї превеликої повноти ледве міг протиснутися, наказавши навіть себе стременному ззаду підпихати. У кімнаті, крім столу, дерев’яних лав і ліжка, вкритого кінською шкурою, не було нічого, хіба що сінник біля дверей, на якому спав завжди готовий до послуг ординарець. Простота ця вельми здивувала воєводу, що любив посибаритствувати й мандрував із килимами. Отже, ввійшов він і здивовано глянув на князя, як, мовляв, може чоловік, такий великий духом, жити в такій невибагливості та убозтві. Йому випадало зустрічатися з князем на сеймах у Варшаві, він перебував навіть із ним у далекій спорідненості, але близько вони знайомі не були. Тільки коли зав’язалася розмова, він одразу зрозумів, що має справу з людиною непересічною. І ось старий сенатор і старий відчайдушний жовнір, який приятелів-сенаторів по плечу поплескував, до князя Домініка Заславського звертався «милостивцю мій!» і з самим королем був у довірчих стосунках, не міг дозволити собі запросто триматися з Вишневецьким, хоча князь зустрів його поштиво, тому що був удячний за допомогу.

– Пане воєвода, – сказав він. – Слава Богу, що прибули ви зі свіжим народом, а то я вже на останньому диханні йшов.

– Помітив, помітив я, що вояки вашої княжої ясновельможності виснажилися, бідолашні, і це мене вельми засмучує, бо прибув я сюди прохати, щоби ваша княжа ясновельможність допомогу мені надала.