Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Гей, ясновельможний воєводо, жнива на носі, чого ж ти людей у поле не вигониш? Б’ємо чолом, ясний пане! Вже ж ми тобі черево продовбаємо.

І град куль посипався на корогву, але шкоди не завдав, бо мчала вона вже як вихор. Пролунав стукіт ціпів і дзвін кіс, які вдарили в панцирі, крики та стогони. Списи проробили прохід у збитому юрмищі, і розігнані коні вдерлися туди як смерч, топчучи, давлячи, перекидаючи. І як на луках, коли стануть низкою косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссям, так само ж під ударами мечів широка лава розступалася, рідшала, зникала і, тиснута кінськими грудьми, не вміючи вистояти, почала подаватися назад. Нарешті хтось закричав: «Люди, спасайтеся!», – і вся сила, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася в дикім сум’ятті на полки запорожців, які стояли позаду. Запоріжці ж, побоюючись, аби втікачі не змішали їхніх лав, виставили назустріч піки, тож чернь, заздрівши таку перешкоду, кинулася з відчайдушним виттям ув обидва боки, та тут знову ж зігнали її назад Кушель із Понятовським, рушивши цієї миті з княжих флангів.

Тому воєвода, йдучи по трупах, опинився віч-на-віч із запоріжцями й на них помчав. Вони ж, маючи намір відповісти на натиск натиском, понеслись на нього. І вдарились один об одного противники, як два вали, що накочуються назустріч один одному, а при співударі гребінь породжують. Саме так здибилися перед кіньми коні, вершники ж уподібнилися валам, а шаблі над валами цими закипіли піною. І зрозумів воєвода, що вже не з черню справу має, а з розлюченим і вмілим бійцем запорізьким. Дві лінії, згинаючись, натискали одна на одну, безсилі зігнути одна одну. Трупи падали без ліку, бо муж ішов на мужа, меч обрушувався на меч. Сам воєвода, заткнувши буздиган за пояс і взявши кончар од зброєносця, старався в поті чола, сопучи, мов ковальський міх. Поряд із ним обидва панове Сенюти, а також Кердеї, Богуславські, Єловицькі та Полубинські тільки встигали повертатися. На козацькому ж боці лютував дужче за інших Іван Бурдабут, підполковник кальницького полку. Козак велетенської сили і статури, він був страшний тим паче, що кінь його боровся нарівні з хазяїном. Отож не один польський воїн осаджував скакуна та задкував, аби з ним не зіштовхнутися. Підскакали до нього брати Сенюти, але Бурдабутів кінь ухопив молодшого, Андрія, зубами за лице і вмить усе його розтрощив, побачивши це, старший, Рафал, рубонув звіра по надоччю, та не вбив, а поранив, бо шабля поцілила в латунну бляху налобника. Бурдабут за одну секунду встромив суперникові клинок під підборіддя й життя пана Рафала позбавив. Так загинули обидва брати Сенюти і лишилися лежати в позолочених панцирах у пилюці під кінськими копитами, а Бурдабут блискавкою метнувся в наступні лави і зразу ж досяг князя Полубинського, шістнадцятилітнього хлопчину, котрому відрубав передпліччя разом із рукою. Бачачи це, пан Урбанський захотів помститися за родича й випалив із пістоля просто Бурдабутові в лице, та промахнувся, відстреливши тому тільки вухо і кров’ю всього заливши. Страшним зробився тепер Бурдабут на своїм коні: обидва чорні, як ніч, обидва залиті кров’ю, обидва з дикими очима й роздутими ніздрями, нищівні, як буря. Не уникнув смерті від Бурдабутової руки й пан Урбанський, що йому він, мов кат, голову одним махом відрубав, і старий, вісімдесятилітній пан Житинський, і обидва панове Нікчемні, так що решта почали задкувати в жаху, особливо ще й тому, що за Бурдабутом зблискували ще сто запорізьких шабель і списів, теж закривавлених.

Нарешті побачив дикий отаман воєводу і, видавши страхітливий крик радості, кинувся до нього, перекидаючи по дорозі коней і вершників. Одначе воєвода не відступив. Покладаючись на свою надзвичайну силу, він схропнув, як поранений одинець, підняв над головою кончар і, пришпоривши коня, кинувся до Бурдабута. І прийшов би, певно, його останній час, уже й Парка в ножиці взяла нитку його життя, яку потім в Окреї перерізала, коли б не Сильницький, шляхетський зброєносець, який блискавкою метнувся на отамана і повис на ньому, поки його не було порубано шаблею. Тим часом, поки Бурдабут порався з ним, гукнули панове Кердеї поміч воєводі; миттю підскакали декілька десятків, одразу ж його від отамана відділивши, після чого зав’язалося уперте побоїще. Та ба, втомлений полк воєводи почав задкувати і змішувати свої лави, піддаючись переважаючим силам запоріжців, але тут пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, і пан Аксак підоспіли зі свіжими корогвами. Щоправда, і свіжі запорізькі полки зразу ж вступили в бій, але ж був у низовині ще князь із драгунами Барановського та гусарія Скшетуського, що досі в ділі участі не брали.