Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Пан Заглоба!

– Плеснєвський, слуга чигиринського старости? А ти чого тут? Куди летиш?

– Ваша милість! Повертайте й ви за мною! Біда! Гнів Божий, суд Божий!

– Що сталося? Що таке?

– Чигирин запоріжці зайняли. Холопи шляхту ріжуть. Кара Божа!

– В ім’я Отця і Сина! Що ти говориш… Хмельницький?

– Пана Потоцького вбито, пан Чарнецький у полоні. Татари з козаками йдуть. Тугай-бей!

– А Барабаш і Кречовський?

– Барабаш загинув. Кречовський до Хмельницького перекинувся. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів. Хмельницький – сьогодні засвітла. Сила страшенна. Край в огні, мужва повсюди бунтує, кров ллється! Тікайте, милостивий пане!

Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рота і такий був приголомшений, що слова не міг вимовити.

– Тікайте, милостивий пане! – повторив Плеснєвський.

– Ісусе! – охнув пан Заглоба.

– Ісусе Христе! – вторила Олена, розридавшись.

– Тікайте, час не жде.

– Куди? Куди ж?

– У Лубни.

– А ти куди?

– Туди, звичайно. До князя-воєводи.

– Пропади воно все пропадом! – вигукнув пан Заглоба. – А гетьмани де ж?

– Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевне зітнувся з ними.

– Кривоніс чи Прямоніс, холера йому в бік! Значить, нам сенсу нема їхати?

– До лева в пащу, ваша милість, на погибель прете.

– А хто тебе в Лубни послав? Пан твій?

– Пана мого порішили, а мені мій кум, який нині із запоріжцями, життя врятував і допоміг утекти. До Лубен я на власний розсуд їду, бо не знаю, де ще сховатися можна.

– В Розлоги не їдь, там Богун. Він теж до бунтівників збирається!

– О Боже мій! Боже мій! У Чигирині говорять, що ось-ось і на Задніпров’ї мужва підніметься!

– Ще й як може бути! Ще й як може бути! Паняй же, куди тобі до вподоби, а з мене досить і про свою шкуру дбати.

– Так я і зроблю! – сказав Плеснєвський і, хльоснувши коня нагайкою, рушив із місця.

– Та від Розлогів тримайся подалі, – крикнув йому вслід Заглоба. – А якщо Богуна зустрінеш, не кажи, що мене бачив, чуєш?

– Чую! – відгукнувся Плеснєвський. – З Богом!

І помчав, ніби від погоні.

– Ну, – сказав пан Заглоба. – От тобі й на! Викручувався я з усякої біди, але в такій іще не бував. Попереду – Хмельницький, позаду – Богун, і якщо воно дійсно так, то я гроша ламаного не дам ні за свій перед, ні за свій тил, ні за свою шкуру. Схоже, я дурня зваляв, у Лубни з вами, панно, не поскакавши, та зараз пізно жалкувати про це. Тьху! Увесь мій мозок не вартий того, щоб ним чоботи мастити. Що ж робити? Куди податися? В усій Речі Посполитій нема, видно, кутка, де людина своєю, не дарованою смертю могла б померти. Дякую за такі подарунки; нехай іншим їх дарують!

– Ваша милість! – сказала Олена. – Два моїх брати, Юр і Федір, у Золотоноші, може, від них буде нам який порятунок?

– У Золотоноші? Зачекайте, панно! Познайомився і я в Чигирині з паном Унерицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна та Чорнобай. Але це звідси далекувато. Далі, ніж Черкаси. Що ж робити?… Якщо більше нікуди, тікаймо туди. Тільки з битого шляху треба з’їхати: степом та лісами пробиратися безпечніш. Якщо б хоч на тиждень отак затаїтися де-небудь, у лісах яких-небудь, може, гетьмани за цей час покінчили б із Хмельницьким і на Вкраїні спокійніше стало б…

– Не для того Господь нас із рук Богунових спас, аби дати загинути. Уповайте, ваша милість, добродію.

– Стривайте, ласкава панно. Знов у мені начебто дух міцніє. Ускакували ми в усяку халепу! Як-небудь розповім вам, панно, про пригоду, що сталася зі мною в Галаті, з чого ви зразу зробите висновок, що й тоді справа була кепська, а бач як, своїм розумом я тої небезпеки уникнув і вцілів, хоча борода моя, як можна бачити, посивіла. Одначе нам треба з’їхати зі шляху. Звертайте, панно… Ось так. А ви верхи, як умілий козачок, їздите! Трава висока, нічиє око зроду нас не помітить.

І дійсно, трава, в міру того, як вони заглиблювалися в степ, ставала все вищою, і врешті-решт вершники зовсім у ній потонули. Одначе коням у суцільній мішаниці тонких і товстих стебел, часом гострих і колючих, іти було нелегко. Тому вони швидко втомились і стали.

– Якщо ми хочемо, щоби ці конячки послужили нам і далі, – сказав пан Заглоба, – доведеться злізти й розсідлати їх. Нехай поваляються й попасуться, інакше діла не буде. Я так розумію, скоро до Кагамлика доберемося. Про мене, чим скоріше, тим миліше, – ліпше очерету нічого не знайти, якщо сховатися в ньому, диявол і той не знайде. Тільки б нам не заблукати.

Сказавши це, пан Заглоба спішився й допоміг спішитись Олені, потому почав знімати сідла й діставати їжу, котрою передбачливо в Розлогах запасся.