Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Він пив і пив, так що козаки почали навіть дивуватися.

– Бачив ти? – шепотіли вони один одному. – Трясця його побий!

Голова пана Заглоби повільно відкидалася назад, нарешті відкинулася зовсім, він одірвав од почервонілого лиця посуд, відкопилив губу, підвів брови і сказав, ніби звертаючись до самого себе:

– О! Вельми непоганий – витриманий. Одразу видно, що непоганий. Жаль тільки такий мед на ваші хамські горлянки витрачати. Доволі для вас і бурди було б. Міцний мед, міцний! Відчутно мені полегшало, й навіть утішився я, щиро скажу.

І насправді, панові Заглобі полегшало, голова зробилась ясною, дух збадьорився, і видно було, що кров його, приправлена медом, сотворила відбірну сполуку, про яку він говорив і від якої всьому тілові мужність та завзяття надає.

Він махнув козакам, аби продовжували, і, повернувшись, неквапно обійшов усе подвір’я, уважно обдивився всі кутки, перейшов по мосту рів і пройшовся уздовж частоколу, перевіряючи, як добре вартові стережуть садибу.

Перший вартовий спав; другий, третій і четвертий теж.

Вони й без того втомилися з дороги, отож, заступивши напідпитку на пост, одразу ж позасинали.

– Можна б навіть кого з них викрасти, щоб людину для услужіння мати, – буркнув пан Заглоба.

Сказавши це, він повернувся на подвір’я, знову зайшов у зловісні сіни, заглянув до Богуна і, пересвідчившись, що отаман не подавав ніяких ознак життя, підійшов до дверей Олени, відчинив їх тихенько і ввійшов до кімнати, з якої чути було немовби тиху молитву.

Це була кімната князя Василя; Олена, одначе, була з ним, тому що біля князя почувалася в більшій безпеці. Сліпий стояв на колінах перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Олена – поряд; обоє вголос молилися. Помітивши Заглобу, вона перевела на нього переляканий погляд. Заглоба приклав палець до губів.

– Панно! – сказав він. – Я друг Скшетуського.

– Спаси! – прошепотіла Олена.

– Для того сюди і прийшов. Покладись на мене.

– Що я маю робити?

– Треба тікати, поки цей диявол у безпам’яті.

– Що я маю робити?

– Одягніться чоловіком і вийдіть, коли постукаю.

Олена вагалася. Сумнів промайнув у її погляді.

– Чи можу я довіритися вашій милості?

– А що вам залишається?

– Вірно. Це вірно. Та покляніться ж, що не ошукаєте.

– З глузду з’їхали, панно, чи що! Одначе якщо бажаєте, поклянуся. Ось вам Господь і святий хрест! Тут – погибель, порятунок у втечі.

– Це правда, це правда.

– Швидше ж переодягніться й чекайте.

– А Василь?

– Який Василь?

– Брат мій божевільний, – сказала Олена.

– Вам загрожує загибель, не йому, – відповів Заглоба. – Якщо він божевільний, так він для козаків святий. Мені здалося, вони його пророком вважають.

– Вірно. І перед Богуном на ньому немає вини.

– Доведеться його залишити, інакше ми пропали, а пан Скшетуський разом з нами. Покваптеся, панно.

Із цими словами пан Заглоба вийшов і попрямував до Богуна.

Отаман був блідий і слабий, очі його, одначе, були розплющені.

– Ліпше тобі? – запитав Заглоба.

Богун хотів щось сказати, але не зміг.

– Говорити не можеш?

Богун поворушив було головою, підтверджуючи, що не може, але на обличчі його зразу ж з’явилося страждання. Як видно, рани від руху заболіли.

– Значить, ти і крикнути не зможеш?

Богун поглядом підтвердив, що не зможе.

– І поворухнутися теж?

Той же самий знак.

– Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, поки я з князівною в Лубни поскачу. Якщо я її в тебе не вкраду, нехай мене стара баба в ручному жорні на коров’ячу крупу змеле. Ти що, ракаліє, вважаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я далі буду чоломкатись із хамом? Ох, негідник! Ти, значить, думав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх мужицьких амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою перекинуся? Ні, не бувати цьому, вродливцю!

У міру того як пан Заглоба пишно промовляв, чорні очі отамана розширювалися все дужче й дужче. Чи снилося йому це? Чи відбувалося насправді? Чи пан Заглоба корчив із себе дурня?

А пан Заглоба продовжував:

– Чого ти баньки, як кіт на сало, вилупив? Думаєш, я жартую? Може, накажеш у Лубнах кому поклонитися? Може, тобі звідтіля прислати лікаря? А може, ката у князя, нашого володаря, замовити?

Бліде лице отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що Заглоба не жартує, і в очах його сяйнули блискавки відчаю і люті, а кров прихлинула до щік. Нелюдським зусиллям козак трохи підвівся, і з уст його зірвався крик: