Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Гей, осавул…

Та не закінчив, бо пан Заглоба миттю схопив його ж власний жупан і обмотав йому голову, після чого звалив отамана навзнак.

– Не кричи, тобі шкідливо, – тихо примовляв він, важко сопучи. – А то завтра голова розболиться, а я, як добрий друг, про тебе дбаю. Вже буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горлянку не надірвеш. А щоб пов’язочок не зірвав, я тобі й ручки зв’яжу, а все per amicitiam, [87]щоби добром згадував мене.

Сказавши це, він обкрутив поясом руки козака і затягнув вузол, другим поясом, своїм власним, він зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.

– Хворому слід лежати спокійно, – бурмотів Заглоба, – і щоби дурниці йому в голову не лізли, а то delirium [88]початися може. Ну, видужуй. Міг би я тебе, звичайно, штрикнути, що, напевно, для мене було б і ліпше, та тільки соромно мені на мужицький кшталт діяти. Інша справа, якщо ти сам до ранку зомлієш, бо таке не з однією свинею траплялося. Бувай же здоровий. Vale et me amantem redama. [89]Може, ще коли й стрінемось, але, якщо я шукатиму цієї зустрічі, нехай з мене шкуру спустять і підхвістя з неї наріжуть.

Після цих слів пан Заглоба вийшов із сіней, пригасив огонь у печі й постукав у кімнату Василя.

– Це ви, ласкава панно?

– Я.

– Ходімо ж, нам би тільки до коней пробратися. Всі перепились, ніч темна. Коли прокинуться, ми вже далеко будемо. Обережно, тут князі лежать!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотіла Олена.

Два вершники неквапно й тихо пробиралися через лісистий яр, що сусідив із розлозькою садибою. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а небокрай до того ж затягнувся хмарами. В яру за три кроки нічого не можна було розгледіти, отож коні раз по раз спотикались об коріння дерев, що простяглося впоперек дороги. Досить довго вершники їхали з величезною обережністю, і, лише коли показавсь у просвіті лощини відкритий степ, ледве освітлений тьмяним відсвітом місяця, один із вершників прошепотів:

– Уперед!

Вони полетіли, ніби дві стріли, пущені з татарських луків, залишаючи за собою глухий кінський тупіт. Поодинокі дуби, що тут і там стояли край дороги, миготіли як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку й перепочинку, поки коні не прищулили вуха й не почали схропувати від утоми, скачучи все важче й повільніше.

– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – сказав вершник, який був товщий.

А тут уже й світанок наполохав непроглядну ніч, із темряви почали вимальовуватися широкі простори, блідо окреслюватися степові будяки, віддалені дерева, кургани – в повітря просочувалося все більше й більше світла. Сірі відсвіти лягли на обличчя вершників.

Це були пан Заглоба з Оленою.

– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – повторив пан Заглоба. – Учора вони пройшли із Чигирина в Розлоги без перепочинку. А коні, вони так довго не витримають, і дай Боже, щоб не попадали з ніг. А ви як, ласкава панно, почуваєтесь?

Тут пан Заглоба подивився на свою супутницю і, не чекаючи відповіді, вигукнув:

– Дозвольте ж, ласкава панно, при світлі дня на вас подивитися. Хо-хо! Це що ж, братова одежа? Нічого не скажеш, ладний із вас, ласкава панно, козачок. У мене такого джури, скільки живу, ще не бувало. Та тільки напевне пан Скшетуський його в мене відніме. А це що таке? О Господи, сховайте ж, ласкава панно, волосся, а то щодо вашої статі ніхто не помилиться.

І дійсно, по плечах Олени спадали хвилі чорного волосся, що розвіялося від швидкої скачки й нічної вогкості.

– Куди ми їдемо? – запитала вона, підбираючи волосся обома руками й намагаючись запхати його під шапку.

– Куди очі дивляться.

– Не в Лубни, значить?

Лице Олени стало тривожним, а в позирку, зверненому до Заглоби, помітне було розбуджене знову недовір’я.

– Бачите, ласкава панно, є в мене свій розрахунок, і покладіться в цій справі на мене. А розрахунок мій ось на якій мудрій максимі ґрунтується: не тікай у той бік, у який за тобою поженуться. Тож якщо за нами в цю хвилину женуться, то в бік Лубен, тому що вчора я привселюдно про дорогу розпитував і Богунові на прощання повідомив, що ми збираємося тікати туди. Ergo: тікаємо в Черкаси. Якщо ж нашу хитрість розкриють, то лише тоді, коли пересвідчаться, що нас на лубенському шляху нема, а на це днів два витратять. Ми ж тим часом опинимося в Черкасах, де зараз стоять польські корогви панів Пивницького й Рудомини. А в Корсуні все гетьманське військо. Зрозуміли, ласкава панно?