Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Треба підкріпитися, – сказав він. – Дорога неблизька. Дайте ж, панно, яку-небудь обітницю святому Рафаїлу, щоб нам її щасливо подолати. А в Золотоноші є стара фортеця, можливо, і з гарнізоном. Плеснєвський сказав, що мужва й на Задніпров’ї піднімається. Гм! Воно не виключено, прудкий тут повсюди народ бунтувати, але на Задніпров’ї перебуває десниця князя-воєводи, а з біса важка ця десниця! Здорові в Богуна в’язи, та якщо ця десниця на них ляже, то до самої землі притисне; воно дай Боже, амінь. Їжте, панно.

Пан Заглоба дістав із-за халяви ножик з виделкою та подав їх Олені, потому розіклав перед нею на чапраку смажену яловичину та хліб.

– Призволяйтеся, панно, – сказав він. – У животі пусто – у голові горох-капуста… З’їв гов’яд – у голові лад. Дали ми з вами, звичайно, маху: правильніше було в Лубни тікати, та тут уже нічого не вдієш. Князь, мабуть, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. Страшних часів ми діждалися, бо громадянська війна з усього поганого – найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було в ксьондзи йти, до чого я покликання мав, бо людина спокійна і поміркована, та фортуна інакше розпорядилася. Господи, Господи! Був би я тепер краківським каноніком і виспівував би годинами на почесному кріслі у храмі, позаяк голос у мене вельми приємний. Та що з того! З молодих літ дуже мені жіноча стать до вподоби була. Хо-хо! Не повірите, панно, яким я був красунчиком. Бувало, погляну на котру, і вона як громом уражена. Мені б рочків двадцять скинути, кепські були б у пана Скшетуського справи. Дуже гарний із вас, ласкава панно, козачок. І не дивно, що хлопці коло вас упадають і один одного через вас за горлянку беруть. Пан Скшетуський теж забіяка, яких мало. Бачив я, як Чаплинський йому дав привід, а він хоч і напідпитку був трохи, та як схопить його за комір і – перепрошую – за штани, як двине ним у двері! Так, скажу я вам, панно, в того всі кістки із вертлюгів повискакували. Старий Зацвілиховський теж мені про судженого вашого говорив, що найперший він лицар, князю-воєводі дорогий, та й сам я з першого погляду втямив, що жовнір він достоїнства не останнього і не по літах досвідчений. Спекотно, одначе, стає. Хоч і приємна мені ваша, панно, компанія, та я б не знаю що віддав, аби тільки нам у Золотоноші опинитися. Як видно, доведеться вдень у травах одсиджуватись, а ночами їхати. Не знаю тільки, чи витримаєте ви тягар такий?

– Я здорова і все витримаю. Їдьмо хоч зараз.

– Зовсім не жіноча у вас, панно, вдача. Коні вже повалялися, так що я їх посідлаю зараз, аби готові про всяк випадок були. Поки кагамлицьких очеретів і заростей не побачу, себе в безпеці не відчую. Якби ми не з’їхали зі шляху, можна було б до Чигирина ближче на річку виїхати, але тут від шляху до води, мабуть, воно з милю буде. Зразу ж на той бік і переправимося. До того ж, одначе, мені спати хочеться. Вчора ніч цілу проколобродили ми в Чигирині, вчорашнього дня лиха година мене в Розлоги з козаком несла, а нинішньої ночі знову з Розлогів виносить. Спати хочеться так, що я навіть розмовляти втратив охоту, й хоча мовчати не в моєму звичаї, бо філософи стверджують, що кіт має бути ловним, а кавалер красномовним, одначе здається мені, що язик мій начебто обледачів. Тому даруйте, якщо здрімну.

– Нема за що! – сказала Олена.

Пан Заглоба, кажучи по совісті, даремно звинувачував язик свій в обледачінні, бо з самого ранку молов ним без утоми. Та спати йому і дійсно хотілося. Так що, ледве вони знову посідали на коней, як він одразу почав посопувати і носом покльовувати, а врешті-решт і зовсім заснув. Зморили його втома і шум трав, розсовуваних кінськими грудьми. Олена ж поринула в думки, що носилися в її голові, як зграйка птахів. До цієї хвилини події так швидко змінювалися, що дівчина навіть і не встигла усвідомити всього того, що з нею сталося. Напад, жахливі картини вбивства, відчай, несподіваний порятунок і втеча – все це вихором пронеслося за одну ніч. А при всьому тому скільки незрозумілого! Хто був її рятівником? Він, щоправда, назвав своє ім’я, та воно само по собі аж ніяк не пояснювало його вчинку. Звідки він узявся в Розлогах? Він сказав, що приїхав з Богуном, а значить, знався з ним, був його приятелем, його другом. Але навіщо тоді було її рятувати, наражаючи себе на величезну небезпеку і страшну помсту козака? Щоби зрозуміти це, слід було добре знати пана Заглобу з його безпутною головою та добрим серцем. Олена ж знала його всього-на-всього годин шість. І цей незнайомець з безсовісною пикою буяна та п’яниці зробився її рятівником. Якби вона зустріла його три дні тому, Заглоба викликав би в неї неприязнь і підозру, а зараз Олена дивиться на нього, як на свого доброго ангела, і навіть із ним тікає, – але куди? У Золотоношу чи кудись іще, сама навіть до пуття не знає. Яка переміна долі! Вчора ще Олена лягала спати під мирним рідним дахом, сьогодні – вона в степу верхи, в чоловічій одежі, без даху та притулку. Позаду страшний отаман, який зазіхає на її честь, на її любов, попереду полум’я селянського бунту, братовбивча війна з усією зрадливістю долі, тривогою та жахом. І вся надія на цю людину? Ні! Ще на когось, хто могутніший ґвалтівників, воєн, смертей, звірств і пожеж.