Марія Кореллі - Спокута сатани

− Я знаю, що прийшов у недоречну мить! − сказав він. − Зі мною так завжди! Це моє особливе нещастя! Виховані люди ніколи не вдираються туди, де їх не хочуть бачити, тож боюся, що мої манери залишають бажати кращого. Якщо можете, пробачте мені заради цього, − він вийняв адресованого мені листа, написаного знайомою рукою мого друга Керрінгтона. − І дозвольте мені сісти, доки ви читатимете мій документ.

Він присунув стільця й сів.

Я споглядав його гарне обличчя й невимушену позу з новим захватом.

− Не треба жодного документа! − сказав я з цілковитою щирістю. − Я вже отримав від Керрінгтона листа, в якому він говорить про вас у вельми теплих висловах. Однак… Далебі, княже, ви по винні простити мені мою ніяковість чи здивування… Я сподівався побачити людину доволі літню…

Я спинився, збентежений гострим поглядом його блискучих очей, які пильно дивились на мене.

− У наші часи немає літніх людей, любий пане, − заявив він. − Навіть бабусі й дідусі бадьоріші в п'ятдесят років, ніж були у п'ятнадцять. Тепер зовсім не говорять про вік у вищому світі: це нечемно, навіть брутально. Те, що є непристойним, не згадується, а бути в літах нині вважається за непристойне, тому про це уникають говорити. Ви кажете, що сподівались побачити старого? Гаразд, ви не розчаровані, я старий. Насправді ви й уявити собі не можете, який я старий!

Я розсміявся на цю нісенітницю.

− Ви молодші за мене, − сказав я, − принаймні, маєте такий вигляд.

− Ах, мій вигляд оманливий! − заперечив він весело. − Я, подібно до багатьох славнозвісних модних красунь, старший, ніж видаюся. Але прочитайте-но рекомендаційне послання, що його я приніс. Я доти не буду вдоволений.

Прагнучи люб'язністю пом'якшити свою попередню нечемність, я вмить розкрив листа від приятеля та прочитав таке:

Любий Джеффрі!

Подавець цього листа, князь Німанський, вельми шляхетний і освічений джентльмен, походить з одного з найдавніших родів Європи, а відтак, і світу. Тобі як шанувальникові старожитньої історії цікаво буде довідатись, що його предки були халдейськими принцами, які оселилися в Тірі, звідки потім перемістилися до Етрурії, де й залишались упродовж кількох століть; останній нащадок цієї фамілії − надзвичайно обдарована, навіть геніальна особа, яку я, як мого доброго приятеля, з задоволенням рекомендую тобі. Певні обтяжливі обставини змусили його покинути рідну провінцію та втратити більшу частину своїх маєтків; він − мандрівець, обізнаний із значними обширами землі. Він багато подорожував, багато бачив і має широкий досвід щодо людей та справ. Він − поет і дуже талановитий музикант, і хоча він вправляється в мистецтвах тільки для власного задоволення, я гадаю, що його практичні знання літературних справ стануть тобі в пригоді у твоїй важкій кар'єрі. Маю додати, що в усіх галузях науки він безперечний знавець. Зичу вам обом сердечної приязні й залишаюся, любий Джеффрі,

щиро твій Джон Керрінгтон.

Цього разу він, либонь, уважав за недоречне підписатися «Босслз», і це мене чомусь по-дурному образило. У листі було щось вимушене й формальне, ніби його було написано під диктування й на чиюсь настійну вимогу. Чому я натрапив на цю думку − не знаю. Я крадькома глянув на мого мовчазного співрозмовника; він упіймав мій несподіваний погляд і повернув його з особливою серйозністю. Побоюючись, щоб раптова невиразна недовіра не відбилась у моїх очах, я поспішно сказав:

− Цей лист, княже, посилює мій сором і жаль, що я так негарно зустрів вас. Жодне виправдання не згладить моєї нечемності; але ви не можете собі уявити, як мені прикро, що я змушений вас прийняти в цій жебрацькій хижі; зовсім не так волів би я вітати вас!..

І я спинився з поновленим відчуттям роздратування, згадавши, який я тепер насправді багатий, а попри те змушений мати вигляд злидаря.

Тим часом князь легким порухом руки перервав мої зауваги.

− Навіщо засмучуватись? − спитав він. − Радше пишайтеся, що можете бути вільні від банальних предметів розкоші. Геній зростає на горищі, а помирає в палаці. Хіба це не загальновизнана теорія?

− На мою думку, радше заяложена й хибна, − відказав я. − І генієві не завадило б відчути бодай раз ефект палацу, тоді як за звичай він помирає з голоду.

− Слушно! Однак, помираючи з голоду, він породжує такі думки, з яких ситий буде багато хто після нього! У цьому − велемудре Провидіння, мій любий пане! Шуберт сконав у злиднях, але погляньте, який зиск мали з його творів видавці нот! Це майстерний розподіл природи: чесні люди мусять жертвувати собою, щоб дати змогу існувати шахраям.