Марія Кореллі - Спокута сатани

− Завважую, ви цинічні, − сказав я. − Однак ви, звичайно ж, вірите, що не все можна купити за гроші, − честь і чесноту, наприклад?

Він окинув мене поглядом, загадково посміхаючись.

− Я припускаю, що честь і чеснота існують, − відповів він. − Оскільки вони існують, вони, звичайно, не можуть бути куплені. Але мій досвід навчив мене: я завжди можу купити все. Що біль шість людей називає честю і чеснотою? Щонаймінливіші, щонайхисткіші властивості. Призначте солідну суму, й вони розсіються на порох. Визнаю, я одного разу зустрів випадок непідкупної чесності, однак то був лише один раз. Можливо, колись я зустріну таку чесність знову; зрештою, маю щодо того великі сумніви. Та повернімося до мене. Прошу вас, не думайте, що я нахваляюся перед вами та видаю себе під фальшивим титулом. Повірте, я справжній князь, і такого роду, яким жодна з ваших найстаріших фамілій не може похвалитись; але князівство моє зруйноване, й підданці мої розсіяні між усіма націями; анархія, нігілізм та політичний безлад узагалі змушують мене радше мовчати про свої справи. На щастя, грошей маю достатньо, й лише вони торують мені шлях. Коли ми познайомимось ближче, ви більше дізнаєтеся про мою історію. Я маю багато інших імен і титулів поза тими, що позначені на картці, але користуюсь найпростішим із моїх імен, позаяк більшість людей спотворює вимову іншомовних назв. Близькі друзі зазвичай випускають титул та звуть мене просто Лючіо.

− Чи це ваше хресне ім'я? − почав був я.

− Жодною мірою, я не маю хресного імені, − перервав він поспішно й гнівно. − Я не християнин.

Він говорив із такою нетерпимістю, що на хвилину я знітився, не знаючи, що відповісти.

− Справді? − пробурмотів я зніяковіло. Він розреготався.

− «Справді?» Це все, що ви знайшли сказати! Справді, справді і знову справді! І ви не християнин, і ніхто інший: люди лише претендують на те, щоб зватися християнами, і в цьому лицемірстві, гідному прокляття, вони блюзнять більшою мірою, ніж пропащий янгол! А я нікого з себе не вдаю − в мене одним-одна віра!

− І яка ж?..

− Глибока і страшна віра! − проказав він, і голос його тремтів. − Найгірше те, що вона істинна, бездоганно правильна, як машина світобудови! Однак говорити про це доцільно лише тоді, коли відчуваєш похмурість духу й бажання розмовляти про темні та страшні речі, а наразі ми прибули на місце призначення, і головним клопотом у нашому житті (а це найголовніший клопіт у жит ті більшості людей!) має бути питання нашого поживку.

Карета спинилася, й ми вийшли. На появу двійко вороних і срібної збруї швейцар готелю і двоє-троє слуг кинулись були до нас, але князь пройшов до вестибюля, не помічаючи жодного з них, і звернувся до статечного чоловіка − власного лакея, який вийшов назустріч із глибоким поклоном.

Я пробурмотів щось стосовно того, що хотів би найняти для себе кімнату в готелі.

− О, мій лакей зробить це для вас, − сказав князь недбало. − Готель далеко не заповнений; принаймні всі найкращі кімнати вільні, а ви, певна річ, хочете взяти одну з найкращих.

Слуга, який досі стояв і торгував витрішками, позираючи на мій потертий костюм з особливим презирством, що його нахабні холопи виявляють до тих, кого вважають за злидарів, − той самий слуга, почувши князеві слова, миттєво змінив насмішкуватий вираз своєї лисячої фізіономії й догідливо вклонився мені, коли я проходив повз нього. Мене пройняв дрож відрази, поєднаний з певним злісним тріумфом: лицемірство на обличчі холопа було, як я знав, лише тінню, блідим відбиттям поводження й манер «вищого» світу − адже там чесноти не мають жодної ціни в порівнянні з грішми.

Якщо ви погано вдягнені через вашу нужденність − вас відштовхнуть; але якщо ви багаті − о, тоді можете носити потерту одіж, скільки вам заманеться: вам догоджатимуть, вам леститимуть і всюди запрошуватимуть, хоч би ви були найбільшим дурнем або першорядним негідником.

Такі думки невиразно блукали в моїй голові, поки я йшов за князем до його покоїв. Він наймав величезні апартаменти, які складалися з великої вітальні, їдальні, кабінету, оздоблених із надзвичайною розкішшю, крім того − спальні, ванної кімнати й убиральні, а також кімнати для лакея та ще двох слуг.

Стіл, накритий для вечері і прикрашений кошиками найвишуканіших фруктів та квітів, виблискував дорогим кришталем, сріблом і порцеляною, і кілька хвилин по тому ми вже сиділи біля нього.

Лакей князя очолював обслугу, і в яскравому світлі електричних ламп я помітив, що обличчя цього чоловіка здавалося дуже похмурим і нелюб'язним, навіть таїло вираз злоби, але обов'язки свої він виконував бездоганно: був спритним, уважливим і шанобливим, − тож я потайки докорив собі за інстинктивну неприязнь до нього. Його ім'я було Амієль; я мимоволі стежив за його рухами, такі вони були безшумні; кроки його нагадували скрадливу ходу кішки або тигра.