Марія Кореллі - Спокута сатани

Правду кажучи, я був геть утомлений хвилюваннями дня − як фізично, так і морально. Моя голова обважніла після вина, від якого я вже зовсім відвик.

− Дійсно, мені б найдужче хотілося лягти спати, − зізнався я. − До речі, що там з моєю кімнатою?

− О, Амієль подбав про це; зараз ми спитаємо його. Князь подзвонив, і лакей негайно з'явився.

− Ви приготували кімнату для містера Темпеста?

− Так, ваша світлосте. Апартаменти поряд, майже навпроти. Кімната вмебльована не так, як належить, але я, наскільки міг, зробив її комфортабельною для ночі.

− Дякую, − сказав я, − я вам дуже вдячний. Він шанобливо вклонився.

− Дякую вам, пане.

Лакей пішов, і я зробив рукою жест, щоб побажати господареві доброї ночі. Князь узяв мою простягнену руку й потримав у своїй, допитливо дивлячись на мене.

− Ви мені подобаєтесь, Джеффрі Темпест, − сказав він. − Ви подобаєтесь мені: ви маєте в собі дещо вище, ніж має звичайна земна тварина. Тому я хочу запропонувати вам щось таке, що може видатися дивним. Ось що: якщо я не подобаюсь вам, скажіть це негайно, і ми розійдемось тепер, раніше, ніж пізнаємо один одного. Я намагатимусь більше не зустрічатись на вашому шляху − хіба що ви самі станете шукати мене. Якщо ж, навпаки, я вам подобаюсь, якщо вам здається, що мій характер і спосіб мислення нагадують ваші, то дайте мені обіцянку, що будете моїм другом і товаришем, принаймні, на якийсь час, на кілька місяців. Я введу вас у найкраще товариство, відрекомендую найвродливішим жінкам Європи, так само як і найвишуканішим чоловікам. Я їх усіх знаю і гадаю, що можу стати вам у пригоді. Але якщо у глибині душі таїться бодай найменша відраза до мене, − тут він на мить спинився і потім повів далі з надзвичайним пафосом, − в ім'я Господнє, не приховуйте її, і я піду, позаяк, присягаюся вам, я не той, за якого видаюся!

Приголомшений його дивним поглядом і незвичайними манерами, я вагався лише мить, і ця мить, я знав, вирішувала мою долю. То була правда: мене бентежило якесь недовірливе, відворотне почуття до цього чарівного, але цинічного чоловіка, і той, вочевидь, угадав його. Однак тепер усі підозри розвіялись, і я стиснув його руку в новому пориві щирості.

− Мій друже, ваше попередження надійшло запізно, − сказав я з радістю. − Ким би ви не були чи за кого б себе не вважали, я відчуваю до вас велику симпатію і щасливий, що зустрів вас. Мій давній товариш Керрінгтон дійсно зробив мені послугу, познайомивши нас, і запевняю вас, що я пишатимусь нашою дружбою. Ви, здається, відчуваєте насолоду від самоприниження? Однак є старе прислів'я: «Не такий страшний чорт, як його малюють!»

− І це слушно, − промовив він замислено. − Бідолашний чорт! Його провини, без сумніву, перебільшені. Відтак, ми друзі?

− Маю надію, не я перший порушу угоду?..

Князеві темні очі з увагою спинились на мені, хоча в них, здавалося, таївся усміх.

− Угода − влучне слово, − сказав він. − Отже, вважаймо це угодою. Маючи віднині статки, ви обійдетесь без матеріальної допомоги, але, повторюю, я гадаю, що стану вам у пригоді, щоби ввести вас у товариство. І, звичайно, ви схочете закохатись, якщо ще не закохані?

− Ні, − швидко відповів я, й це була правда. − Досі я не зустрічав жодної жінки, яка б відповідала моїм вимогам стосовно вроди.

Він зайшовся в реготі.

− Дійсно, самовпевненості вам не бракує, − зазначив він. − Тільки довершена врода задовольнить вас? Однак візьміть до уваги, мій друже: хоч ви і показний, і поставний молодий чоловік, але самі не вповні Аполлон!

− Не в тім річ, − завважив я. − Чоловік повинен обирати собі дружину уважним оком, так само як він обирав би коня чи вино: або досконалість, або нічого.

− А жінка? − спитав Ріманський, і очі його блиснули.

− Жінка насправді не має права вибору, − відповів я; оскільки це був один із моїх улюблених аргументів, то говорив я охоче. − Вона мусить коритися, коли її жадають. Мужчина − завжди муж чина, а жінка − тільки його приналежність, і не маючи вроди, вона не може розраховувати ані на його прихильність, ані на підтримку.

− Слушно! Вельми слушно і логічно! − вигукнув він, зробившись на хвилину надзвичайно серйозним. − Я сам не симпатизую новим ідеям щодо жіночої інтелектуальності. Вона лише самиця чоловіка, вона не має власної душі, крім тієї, яка є відбиттям його душі, і, позбавлена логіки, вона не здатна мати правильні судження стосовно речей. Це істеричне створіння породжує весь обман, який тільки існує на землі, − і самого цього вже достатньо, щоб зрозуміти, яку примітивну істоту являє собою жінка! Цікаво простежити, скільки зла вона завдала світові, руйнуючи плани наймудріших радників і королів, пануючи над ними, тоді як саме вони, без сумніву, мали б панувати над нею! А за нинішньої доби жінка зухваліша, ніж будь-коли.