Марія Кореллі - Спокута сатани

− П'ятсот банківськими білетами.

− П'ятсот! Любий друже, мені не потрібно стільки. Це забагато!

− За наших часів краще мати забагато, ніж замало! − швидко заперечив він. − Любий Темпесте, не надавайте цьому надто великої ваги! П'ятсот фунтів − це насправді ніщо. Ви можете витрати ти їх на один туалетний несесер, наприклад. Краще відішліть назад Джонові Керрінгтону його чек: я не дуже вірю в його щиросердність, беручи до уваги, що кількома днями перед моїм від'їздом з Австралії він відкрив копальню, оцінену приблизно у сто тисяч фунтів.

Я вислухав це з великим здивуванням і, мушу зізнатись, почувався дещо скривдженим. Відвертий і великодушний характер мого приятеля Босслза, здавалося, раптом примерк у моїх очах. Чому в листі він жодним словом не обмовився про свій успіх? Чи злякався, що я надалі турбуватиму його проханнями про позики? Мабуть, мій вигляд зраджував мої думки, оскільки Ріманський, який спостерігав за мною, сквапливо додав:

− Хіба він вам не згадував про своє щастя? Це не по-приятельському, але, як я вже говорив, гроші часто псують людину.

− О, гадаю, він не мав наміру зневажити мене, − поспішив я сказати з вимушеним усміхом. − Без сумніву, це буде темою його наступного листа. Що ж стосується цих п'ятисот фунтів…

− Облиште, любий мій! − проказав князь нетерпляче. − Навіщо ви говорите про гарантії? Хіба ви самі не є моєю найпевнішою гарантією?

Я засміявся.

− Ну так, тепер я цілком благонадійний і не маю наміру тікати.

− Від мене? − спитав він із напівхолодним, напівлагідним поглядом. − Ні, не думаю!

Він зробив легкий жест рукою й залишив мене, а я, поклавши шкіряного гаманця з банкнотами в бічну кишеню, покликав кеб і поїхав на Басінгхолл-стрит, де чекали на мене мої повірники.

Діставшись місця призначення, я звелів доповісти про себе, і мене негайно з великою пошаною прийняли двоє маленьких чоловічків, які являли собою «фірму». На моє прохання вони відіслали вниз клерка, щоб розплатитися й відпустити кеб, і я, відкривши гаманець Лючіо, попросив їх розміняти банкноту в десять фунтів на золото та срібло, що вони зробили з великою охотою.

Потім ми разом узялися до справ. Мій померлий родич, якого я, як себе пам'ятаю, ніколи не бачив, але він бачив мене сиріткою на руках у годувальниці, залишив мені геть усе, що мав, включно з кількома рідкісними колекціями картин і коштовностей. Заповіт був таким коротким і однозначним, що не було жодної можливості над ним мудрувати, й мені було оголошено, що за тиждень, найбільше за десять днів, усе буде впорядковано й надано в моє виключне розпорядження.

− Ви дуже щаслива людина, містере Темпест, − сказав мені старший компаньйон, містер Бентам, згортаючи останній доку мент. − У ваші літа ця княжа спадщина обіцяє вам або великі втіхи, або велике прокляття − ніколи не знаєш! Таке величезне багатство накладає велику відповідальність.

Мене насмішила зарозумілість цього слуги закону, який насмілився повчально просторікувати про моє щастя.

− Багато хто охоче взяв би на себе таку відповідальність і по мінявся б зі мною місцями, − сказав я викличним тоном, − самі ви, наприклад?

Я знав, що це заувага поганого тону, але зробив її навмисне, вважаючи, що не Бентамова справа проповідувати мені про відповідальність, пов'язану з багатством. Однак він не образився, тільки скосив на мене пильний погляд; у цю мить він скидався на замислену ворону.

− Ні, містере Темпест, ні, − відповів він сухо, − не думаю, щоб я з вами помінявся місцями. Я є тим, чим є, та мене це задовольняє. Моя голова − мій банк, і цей банк забезпечує мені відсоток цілком достатній, щоб жити. Це все, чого я бажаю. Жити не злидарюючи й чесно працювати − з мене досить. Я ніколи не заздрив багатству.

− Містер Бентам філософ, − завважив його компаньйон містер Елліс, усміхаючись. − Завдяки нашій професії, містере Темпест, ми так часто зустрічаємось із примхами долі, що, спостерігаючи мінливе щастя наших клієнтів, самі вчимося задовольнятися з малого.

− Я цього не навчився й досі, − сказав я весело. − Але цієї миті визнаю, що задоволений.

Кожен із них віддав мені легкий офіційний поклін, і містер Бентам потиснув мені руку.

− Справу владнано, дозвольте мені привітати вас, − проказав він чемно. − Звісно, будь-якої миті, якщо ви забажаєте доручити ваші справи комусь іншому, ми − я та мій компаньйон − із цілковитою готовістю ретируємося. Однак ваш померлий родич ставив ся до нас із великою довірою…