Марія Кореллі - Спокута сатани

Я нічого не відповідав − я був охоплений власними гіркими відчуттями. Я йшов, не усвідомлюючи, що йду; коли я глянув на зірки, вони тремтіли та кружляли перед моїми очима. Раптом слабка надія з'явилася в мене.

− Може, − припустив я, − він насправді не вбив себе, а лише здійснив спробу?

− Його вважали першорядним стрільцем, − заперечив спокійно Лючіо. − Це була єдина його риса. Він не мав принципів, але стріляв влучно. Я не можу собі уявити, щоб він не поцілив.

− Це жахливо! Годину тому жити… а тепер… кажу вам, Лючіо, це жахливо!

− Що? Смерть? Вона й наполовину не така жахлива, як хибно прожите життя, − відповів він із серйозністю, яка справила на мене велике враження, попри моє хвилювання. − Повірте мені, душевний біль і сором навмисне нечесного існування значно гірші за муки того пекла, яке змальовують священики. Ходімте, ходімте, Джеффрі, ви надто близько до серця берете цю історію, вас винуватити немає в чім. Якщо Лінтон «щасливо скінчив» самогубством, це − найкраще, що він міг зробити. Він нікому не був потрібен. Далебі, з вашого боку велика слабкість − надавати дрібниці такої ваги. Ви лише на початку власної кар'єри.

− І сподіваюсь, що в цій кар'єрі не буде більше таких трагедій, як нинішня, − палко промовив я. − Якщо ж це станеться, то станеться цілком усупереч моїй волі!

Лючіо допитливо глянув на мене.

− Нічого не може статися всупереч вашій волі. Мені здається, що ви хочете мене звинуватити в тому, що я привів вас до клубу! Друже мій, ви б не пішли туди, якби не хотіли! Хіба я тягнув вас туди зв'язаним? Ви схвильовані й нервуєте. Ходімо до мене, вип'єте склянку вина. Вам це додасть твердості духу.

Ми наблизились до готелю, і я без заперечень пішов за Лючіо, без заперечень випив те, що він мені дав, і стояв зі склянкою в руці, спостерігаючи за ним із хворобливим зачудуванням, поки він скидав своє підшите хутром пальто. Потім він спинився переді мною; його бліде прегарне обличчя прибрало суворого виразу, й темні очі блищали холодним сталевим блиском.

− Та остання ставка Лінтона… вам, − сказав я, затинаючись, − його душа…

− У яку ані він, ані ви не вірите! − зауважив Лючіо. − Ви, здається, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну ідею?

− Але ви, − заперечив був я, − ви говорили, що вірите в душу!

− Я? Я божевільний! − і він гірко розсміявся. − Хіба ви досі не зрозуміли цього? Наука зробила мій розум хворим, друже! Я відшукав таке глибоке джерело прикрих відкриттів, що немає нічого дивного, якщо мої почуття подекуди сплутуються, і в ці безумні хвилини я починаю вірити в душу!

Я тяжко зітхнув.

− Я хочу піти спати − почуваюся втомленим і геть нещасним!

− Гай-гай, бідолашний мільйонере! − сказав лагідно Лючіо. − Запевняю вас, мені прикро, що вечір закінчився так нещасливо.

− І мені прикро! − повторив я зі смутком у голосі.

− Подумати лишень! − вів далі він, замислено дивлячись на мене. − Якби мої вірування, мої божевільні теорії варті були чого-небудь, то я б насправді міг зажадати таку собі часточку вашого померлого знайомого віконта Лінтона − єдину часточку, яка напевно існує… Але де і як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…

Я змусив себе слабко посміхнутись.

− Ви б тріумфували! − сказав я.

Він присунувся до мене і лагідно поклав руки мені на плечі.

− Ні, Джеффрі, − і його владний голос забринів ніжними нотками, − ні, друже мій! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!

Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем − який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.

Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, − і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка, я бачив три фігури, які стояли, закутані в темні шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомі, їхні чорні драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це − чоловіки чи жінки; а тим, що паралізувало мене подивом і жахом, було дивне світло, яке їх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подібне до блідого місячного проміння взимку. Я хотів крикнути, але язик відмовив мені, і мій голос застряг у горлі.