Марія Кореллі - Спокута сатани

За кілька хвилин ми вийшли з клубу й опинились на зимному нічному повітрі, просто неба, в якому виблискували крижані зірки. Мій товариш поклав руку мені на плече.

− Темпесте, якщо ви маєте намір виявляти добросердість і спів чувати негідникам, я розійдуся з вами! − сказав він, і в його голосі чудернацьки поєднались іронія та серйозність. − Я бачу з виразу вашого обличчя, що ви задумуєте якийсь великодушний вчинок. Ви хочете звільнити Лінтона від його боргу? Даремно турбуєтесь. Він народився негідником і ніколи не прагнув стати іншим. Чому ви маєте співчувати йому? З перших днів після виходу з колегіуму він тільки й робив, що жив розпусним життям. Він підлий розпусник, який заслуговує на повагу менше, ніж чесний пес!

− Однак хтось, гадаю, любить його! − сказав я.

− Хтось любить його! − повторив Лючіо з незрівнянним презирством. − Оце сказали! Три балетниці живуть його коштом, якщо ви про це! Його мати любила його, але вона померла: він розбив її серце. Він негідник, кажу вам; нехай він сповна сплатить свій борг, включно з душею, яку він так легко поставив на карту. Якби я був дияволом і виграв цю оригінальну душу, то гадаю, що, згідно з традиціями священиків, я б залюбки сам розклав вогнище для Лінтона; але будучи тим, чим є, я говорю: нехай людина сама готує собі долю, нехай усе йде своїм звичаєм, і як він ризикнув усім, нехай усім і пожертвує.

Тим часом ми повільно йшли вулицею Пел Мел; щойно я зібрався відповісти, як на протилежному боці, недалеко від Малборо-клубу, побачив постать людини. Я не міг утриматись від мимовільного вигуку:

− Він там! Віконт Лінтон там! Рука Лючіо міцно тримала мою.

− Ясна річ, ви не будете тепер із ним розмовляти!

− Ні. Однак мені хотілось би знати, куди це він прямує. Він іде не зовсім твердо.

− Звісно, що п'яний!

І обличчя Лючіо прибрало того самого виразу невблаганного презирства, який я часто бачив і з якого дивувався. Ми на мить затримались, стежачи за віконтом, який безцільно проходжувався сюди-туди перед клубом, аж поки, вочевидь, не дійшов раптового рішення; тоді він зупинився й гукнув кеб. Вишуканий екіпаж на безшумних колесах під'їхав миттєво. Віконт заскочив у нього, віддавши наказ кучерові. Кеб швидко наближався до місця, де ми стояли; щойно він проїхав повз нас, як тишу прорізав гучний пістолетний постріл.

− О Боже! − вигукнув я, похитнувшись. − Він застрелився! Кеб зупинився. Кучер зістрибнув з передка; клубні швейцари, лакеї, полісмени та безліч люду, який назбігався бозна-звідки, вже юрмились навколо екіпажа. Я кинувся був уперед, аби приєднатись до натовпу, який швидко збирався, але сильна рука Лючіо обвила мене, і він щосили потяг мене назад.

− Будьте холоднокровні, Джеффрі! − вмовляв він. − Невже ви хочете зрадити клуб і всіх його членів? Погамуйте ваші безумні поривання, друже мій: вони доведуть вас до нескінченних клопотів. Якщо людина померла − вона померла, й усьому кінець.

− Лючіо, ви не маєте серця! − вигукнув я, відчайдушно вириваючись із його рук. − Як ви можете взагалі щось міркувати в такій ситуації! Подумайте! Я − причина цього зла! Моє кляте щастя в бакара було останнім ударом долі для цього нещасного юнака! Я переконаний у цьому! Я ніколи собі не пробачу!

− Слово честі, Джеффрі, ви занадто м'якосердий, − сказав він, тримаючи мою руку ще міцніше й поспішаючи відвести мене всупереч моїй волі. − Ви мусите облишити сентименти, якщо прагнете мати успіх у житті. Ви думаєте, що це ваше «кляте щастя» спричинило смерть Лінтона? По-перше, називати щастя «клятим» − суперечність у визначенні; по-друге, для свого остаточного зруйнування віконт не потребував цієї останньої гри в ба кара. Вас нема в чому винуватити. І заради клубу, якщо не задля чогось іншого, я не маю наміру вплутувати ані вас, ані себе в історію самогубства. Коронер завжди сповіщає про подібні випадки в двох словах: «Тимчасове божевілля».

Я здригнувся; душа моя боліла: у кількох кроках від нас лежало закривавлене тіло людини, з якою я так недавно розмовляв, − і, незважаючи на слова Лючіо, я визнавав себе її вбивцею.

− «Тимчасове божевілля», − повторив Лючіо, ніби говорячи сам до себе. − Докори сумління, відчай, сплюндрована честь, розбите кохання, разом із новочасною науковою теорією про розумну «ніщоту»: життя − ніщо, Бог − ніщо і збезуміла людська одиниця − так само ніщо; «тимчасове божевілля» виправдовує її зникнення в нескінченності. Слушно сказав Шекспір, що світ божевільний!