Марія Кореллі - Спокута сатани

Я не міг подолати легкого нервового дрожу.

− Який жах! − сказав я. − Зізнаюсь, якби я був на вашому місці, я б ніколи не вподобав такої небезпечної істоти! Гадаю, я б убив її!

Він глянув мені у вічі.

− Навіщо? − спитав він. − Боюся, любий мій Джеффрі, ви геть позбавлені наукових нахилів. Убити бідолаху, яка знайшла життя на грудях смерті, − чи не жорстока думка? Для мене ця некласифікована комаха служила б за доказ незнищенності зародків свідомого існування − якби я потребував такого доказу. Вона має очі, чуття слуху, смаку, нюху і дотику, а дістала вона їх − разом із розумом − із мертвого тіла жінки, яка жила і, без сумніву, кохала, і грішила, і страждала понад чотири тисячі років тому!

Він спинивсь і раптом додав:

− Відверто кажучи, я з вами погоджуюсь і вважаю цю комаху злою істотою. Справді! Але через це я люблю її не менше. Факт, що я сам створив собі фантастичне уявлення про неї. Я схильний визнавати ідею про переселення душ, та інколи, на догоду власній примсі, я переконую себе в тому, що принцеса єгипетського двору мала порочну, блискучу і кровожерну душу і що… ось це − вона!

Холодний дрож знову перебіг моїм тілом, і, коли я дивився на князя, на його високу фігуру, − він стояв переді мною в холодному освітленні з «порочною, блискучою і кровожерною душею», що вчепилася йому в руку, − мені здалося, наче щось потворне домішалося до його надзвичайної вроди. Мене охопив невимовний жах, який я приписав враженню від неймовірної історії, і, щоб подолати це відчуття, я почав розглядати чарівну комаху. її блискучі бісерні очиці, здалось мені, виблискували ворожістю, і я відступив назад, гніваючись на самого себе за страх перед цією дрібною істотою, який опанував мене.

− Вона дивовижна! − пробурмотів я. − Я не дивуюся, що ви цінуєте її як рідкість. її очі дуже виразні й майже розумні.

− Безперечно, вона мала гарні очі, − сказав Ріманський.

− Вона? Кого ви маєте на думці?

− Принцесу, звичайно, − відповів він, вочевидь, тішачись, − милу померлу даму; це створіння мусить бути наділене деякими з її рис, якщо завважити, що воно живилося тільки її тілом.

І він повернув комаху до її кришталевого житла з найніжнішою турботливістю.

− Гадаю, ви робите з цього висновок, що насправді ніщо не вмирає остаточно? − спитав я.

− Безумовно, − відповів він із переконаністю. − Ніщо не може бути знищене цілком, навіть думка.

Я мовчки стежив за ним, поки він прибирав кришталеву скриньку разом із її небезпечним пожильцем.

− А тепер сніданок, − сказав він весело, беручи мене під руку. − Вигляд ви маєте на двадцять відсотків кращий, ніж уранці, Джеффрі, і я гадаю, що ваші справи вдало владналися. А що ви ще сьогодні робили?

Уже сидячи за столом, де нам прислуговував похмурий Амієль, я переповів князеві всі мої ранкові пригоди, особливо зосередившись на зустрічі з редактором, який напередодні відхилив мій рукопис і який, я був певен, тепер охоче пристане на мою пропозицію.

Ріманський слухав уважно, час від часу посміхаючись.

− Звісно, − сказав він, коли я скінчив, − нічого дивного немає в поведінці цього поважного пана. Він виявив чудову скромність і витримку, не погодившись відразу на вашу пропозицію. Його кумедне лицемірство у проханні дати йому час на роздуми тільки доводить, що людина він тактовна і далекоглядна. Чи уявляли ви собі коли-небудь людське сумління, якого не можна було б купити? Мій приятель Папа продасть вам спеціально зарезервоване місце на небі, якщо ви добре заплатите йому на землі! Нічого не дається задарма на цьому світі, крім повітря й сонячного світла; решта купується − кров'ю, слізьми, подекуди благаннями, але найчастіше грішми.

Мені здалося, що Амієль, який стояв за стільцем свого пана, посміхнувся на ці слова, й моя інстинктивна неприязнь до нього змусила мене мовчати про мої справи до закінчення сніданку. Я не міг визначити причини моєї відрази до цього вірного князевого слуги, але відраза залишалась, навіть дедалі зростала з кожним разом, коли я бачив його похмуре і, як мені здавалося, насмішкувате обличчя. А між тим він поводився з бездоганною шанобливістю та уважливістю. Власне кажучи, я не міг нарікати на нього, однак, коли він нарешті поставив каву, коньяк та сигари на стіл і безшумно зник, я відчув велику полегкість і почав дихати вільніше.

Щойно ми лишились сам на сам, Ріманський запалив сигару й почав курити, дивлячись на мене з особливою цікавістю й добротою, що робило його витончене обличчя ще прекраснішим.