Леся Українка - Кращі твори (збірник)

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б проречистії руки,
чого домовить не здолали гуки,
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє – дарма!

Міріам Він там, він все сидить так нерухомо,
як те каміння, що навколо нього.
Над ним – мені здається, я те бачу, –
нависли думи хмарою важкою,
от-от з них стрілить ясна блискавиця
і цілий світ осяє. Ох, коли ж,
коли вона розіб’є темну хмару?
Хоч би мене убила блискавиця,
я прагну, прагну, щоб вона злетіла,
щоб хоч на мить чоло те просіяло.
Годівлю дав юрбі, тілам і душам,
всім дав спокій, а сам у сій пустелі
пасе думок отари незчисленні.
Нема їм впину, а йому спочинку…
Який він одинокий, боже правий!
Невже йому не можна помогти?
Невже він завжди буде одинокий?
«Месія прийде в славі світ судити» –
так сказано в пророцтві, більш нічого.
І правда, й милосердя – все для світа,
а для Месії що? Чи тільки слава?
«Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землі і щастя в людях…»
А для Месії? – знову «слава в вишніх»?
І тільки слава? О, яка ж то кара
Месією, що світ рятує, бути!
Всім дати щастя і нещасним бути,
нещасним, так, бо вічно одиноким.
Хто міг би врятувать його самого
від самотини, від страшної слави?
(Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.)
Чого ж се я слідом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завів на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,
ніж в іншім місці. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустині,
мов соколиний зір, – все виглядала,
чи він хоч не подивиться на мене?
Не подивився і не обернувся…
Занадто вже буйна була надія!
Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!
(Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.)
Про се співати можна, а сказати
слів не стає.
(Співає знов.)
Яка була юрба
за ним, як він ходив по Галілеї.
І кожний встиг торкнути хоч одежу,
хоч край плаща Месії, тільки я
торкнути не посміла, бо нічого
просить не мала в нього: ні здоров’я,
ні страви на безхліб’ї. Я не знаю,
чого я йшла з юрбою…
(Співає знов.)
Він нікому
не відмовляв потіхи і поради.
Кому що бракувало, він давав.
(Співає.)
А що ж мені бракує? О Месіє,
ти, може, знаєш?!
Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.
Месія Знаю, Міріам!
Міріам ( жахнулась )
Учителю!
Месія Не бійся, жінко, спокій
я хочу дать тобі.
Міріам О, я не хочу,
не хочу я спокою!
Месія ( лагідно і разом суворо )
Міріам,
Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
Міріам Але ти,
учителю, покинув той спокій,
що був у тебе в тихім Назареті.
Месія Ти дорівнятись хочеш…
Міріам ( з поривом )
Ні, Месіє,
я не рівняюся до тебе, ні!
Я знаю те, що я нещасна жінка.
Месія Так нащо ж ти зрікаєшся спокою,
єдиної потіхи всіх нещасних?
Міріам ( з раптовою одвагою )
Бо ти його не маєш, Сине Божий!
Месія Яке тобі до мене діло, жінко?
Міріам, знищена, збентежена, закриває лице покривалом і повертається йти геть.
Месія Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш?
Міріам ( не одкриває лиця )
Я вірю, що ти Божий Син, Месіє,
і всім, окрім мене, даси рятунок.
Месія Усім, крім тебе, жінко?
Міріам Ти сказав.
Месія Я не сказав того.
Міріам Та я те чула.
Прости, учителю, я мушу йти.
(Відступає.)
Месія Куди ти йдеш?
Міріам Не знаю. Так, на безвість.
Месія Чого ж ти йдеш?
Міріам Бо мушу йти.
Месія Навіщо?
Міріам Ти знаєш. Ти – Месія! Я не знаю.
Месія Зостанься тут.
Міріам мовчки спиняється.
Месія Скажи мені, ти чула,
що говорив я людям?
Міріам Так, Месіє.
Месія Ти прийняла мої слова?
Міріам Ніколи
я не забуду їх.
Месія І вслід їх підеш?
Міріам Вони слідом за мною підуть всюди,
волаючи: «Ти йдеш в неправу путь!»
І, мов на жар пекучий, наступати
я буду на слова твої огнисті, –
сліди мої від них криваві будуть.
Месія Уперта річ твоя, ти мов рабиня,
що знає волю пана і не слуха.
Таких рабів сувора кара жде.
Міріам ( падає навколішки )
О горе! Впала вже на мене кара,
і вже її ніхто не здійме з мене!
Месія У тебе мало віри. Якби ти
хоч зерня віри мала…
Міріам О, я вірю,
без краю вірю в тебе, сине божий,
та я не вірю в себе! Я не вірю,
щоб я могла твої слова прийняти.
Месія Таке смирення гірше від гордині.
Міріам О, сто раз гірше, я те добре знаю,
і з того розпач мій.
Месія Ти не наводь
обмови зайвої на власну душу, –
такою чорною вона не може бути.
Міріам О ні, учителю, вона чорніша,
ніж хата-пустка, що після пожежі
чорніє порожнечею. Вода
твоїх речей, цілюща та живуща,
душі моєї вигоїть не може.
Вода боронить від огню живого,
згорілу ж хату дарма поливати.
Месія Та що тобі спалило душу, жінко?
Міріам Не знаю: чи ненависть, чи любов.
Месія Кого ж ненавидиш ти?
Міріам Ворогів.
Месія Своїх?
Міріам Твоїх.
Месія Я їх казав любити.
Міріам А я люблю… не їх.
Месія Вони для тебе,
як і для мене, ближні.
Міріам Але я
від них далека, наче від єхидни.
Месія Вони не відають, що творять.
Міріам І єхидна
несв´ідома, а всяк її розтопче,
як стріне на шляху.
Месія Якби єхидна
могла покинути свою отруту,
вона була б не гірша від голубки.
Міріам Але вона отрути не покине.
Месія Про царство боже на землі ти чула?
Міріам Та я ж тепер ніде його не бачу.
Месія Ти дивишся й не бачиш, маловірна.
Міріам О так, не бачу! Світло твого духа
мене сліпить. Чим ти мені ясніше,
тим душі ворогів мені темніші,
тим менш єхидна схожа до голубки.
Не маловірна я, занадто вірю,
і віра та мене навік погубить.
Я вірю, що ти світло – і такого
ся темрява до себе не приймає?
Я вірю, що ти слово – і такого
отой глухорожденний люд не чує?
Їм, може, треба іншого Месії?
Їм, може, Сина Божого не досить?
Месія Вони сліпі, вони ще не прозріли,
самого слова мало їм для віри,
їм треба діла.
Міріам Ти творив дива!
Месія Творив дива ще тільки над водою;
сього не досить – треба крові.
Міріам ( з жахом )
Крові?
Чиєї крові, вчителю?
Месія Моєї.
Міріам Хай їм вона на голову впаде!
Месія Не проклинай, вертається прокляття
на того, хто сказав його.
Міріам Нехай!
Я знаю се, проклята я навіки,
бо я любить не вмію ворогів.
О, кожний тихий усміх фарисея
для мене гірш від скорпіона злого.
Мені бридка не так сама отрута,
як все оте гнучке, підступне тіло.
Я вся тремчу, коли його побачу.
В моїх очах я чую зброї полиск,
в моїх речах я чую зброї брязкіт,
так я узброєна в свою ненависть,
як вартовий коло царської брами,
що радий вихопить на кожного свій меч,
хто тільки зле замислить на владáря.
Месія Чи ти й мене ненавидиш так, жінко?
Міріам ( з докором )
Учителю!
Месія Ти, може, скажеш – любиш?
Міріам Ти се сказав.
Месія Я так сказав: хто мовить,
що любить господа, а брата ненавидить,
неправда то.
Міріам Хіба ж і той не любить,
хто душу віддає?
Месія Що значить, жінко,
віддати душу?
Міріам Значить – буть готовим
загинуть за любов.
Месія То се ж би звалось –
віддати тіло. В тім душі нема.
Міріам А хто покине батька, матір, браття,
все рідне, любе, все, чим жив він досі,
для іншого – невже і той не любить?
Месія Хто зрікся всього, а себе не зрікся,
не любить той.
Міріам О Господи, якої
ти жертви хочеш?
Месія Жертви я не хочу,
любові тільки.
Міріам Мушу всіх любити?
Месія Так, всіх.
Міріам Всіх, крім тебе, – се можливо.
Але тебе і всіх – се понад силу.
Та за що ж, за що ж маю їх любити?
Месія Недовірки питають тільки «за що?».
Міріам О, як недовірки любити вміють!
Як поломінь, палка у них любов!
Месія А та любов, що я від тебе хочу,
повинна буть як сонце – всім світити.
Міріам О, що мені робить? Немає сонця
в моїй душі. Ніч, ніч, понура ніч.
Месія Ще, може, зійде сонце і для тебе.
Міріам ( з раптовою надією )
Учителю! чи ти мені позволиш
пролити кров мою?
Месія За кого? За людей?
Міріам Ні, не за їх!
Месія То нащо проливати
даремне кров?
Міріам А може, недаремне?
А може, кров’ю викупить я зможу…
Месія Кров без любові викупить не може.
Міріам Якби ти хтів прийнять від мене викуп,
щоб не лилась твоя святая кров!
Месія Ти хочеш викупить мене?
Міріам потакує мовчки головою.
Месія Даремне!
Міріам Нехай даремне! Та позволь загинуть
хоч не за тебе, то з тобою вкупі!
Месія Ваалові дають даремні жертви,
я ж не приймаю їх.
Міріам Месіє!
Месія Ні, для тебе
я не Месія. Ти мене не знаєш.
(Відходить.)
Міріам зостається в пустині сама.