Григорій Квітка-Основ’яненко: Конотопська відьма. Вибрані твори

Пояснюється це просто. Існуючі в той час у Великоросії журнали вимагали матеріалу. Повісті й оповідання Квітки, не позбавлені захоплення, подобались публіці особливо тим, що описували життя і звичаї далекої провінції, України, – і Квітка писав. Але значення його не тут. Лише в своїх “малоросійських повістях” Квітка знайшов своє покликання, і в них він виріс із провінційного співробітника столичних журналів у першокласного художника. Квітка – більша величина в українській художній літературі. Він створив реальну українську повість і продовжив розпочате Котляревським вироблення літературної української мови» [4] Плевако Н. О стиле и языке повести Г. Ф. Квитки «Маруся» // Харьков: Типография А. М. Суханова и А. М. Иванова. – 1916. – С. 2–3. .

Дехто з дореволюційних і радянських дослідників звинувачував Г. Квітку-Основ’яненка в наявності в його творах надмірного сентименталізму, релігійного моралізаторства й проповідництва, у покорі тогочасному царському режиму, униканні проблем соціальних і національних тощо.

Але першому українському повістяреві не так легко було відійти від «котляревщини» (літературної травестії). Спочатку він зумів заявити про себе в гумористичному жанрі, що після славнозвісного І. Котляревського привернуло увагу насамперед «великосвітського» читача, і це дало йому змогу писати твори незнищенною мовою українського народу, якою наприкінці 1830-х років залунав голос Тараса Шевченка (перший «Кобзар» вийшов у Санкт-Петербурзі в 1840 р.).

Заочне знайомство Т. Шевченка з Г. Квіткою розпочалося з листа Є. Гребінки від 18 листопада 1838 р. Пізніше Е. Шевченко надіслав до Харкова рукопис свого поетичного послання «До Основ’яненка» (1839), написаного під враженням Квітчиного нарису «Головатий». У листі від 19 лютого 1841 р. Т. Шевченко писав до Г. Квітки: «Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша “Маруся” так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю» [5] Шевченко Т. Повне зібрання творів в 12-ти томах.: Т. 6. – К., Наук. думка. – 2003. – С. 14. .

Т. Шевченко просив надіслати йому з України «сорочку, плахту і стрічок зо дві», необхідних для написання картин (можливо, задумуваних як ілюстрації до «Марусі», «Сердешної Оксани» і «Панни сотниківни»). Слід відзначити, що Т. Шевченко таки виконав ілюстрації до Квітчиних творів «Знахар» і «Панна сотниківна». У цьому виданні передаються у факсимільному відтворенні й оригінали листів обох письменників, що зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури.

Квітку назвали «батьком української прози», але такий почесний титул для кожного справді талановитого письменника не є головним, чого він прагне досягти в літературі. Ще за життя Г. Квітки-Основ’яненка, у 1838 р., російський критик і поет, а протягом 1840–1861 рр. – ректор Московського університету Петро Плєтньов, з яким Г. Квітка вів тривале листування, зізнавався в журналі «Современник», що цей український письменник є «одним з перших талантів, навіть і не для Росії тільки». Згодом Іван Франко назвав Г. Квітку-Основ’яненка одним із першорядних європейських письменників.

Можливо, далеко не всі наші сучасники із захопленням читають оповідання й повісті Г. Квітки-Основ’яненка, але дві комедії, – «Сватання на Гончарівці» (1836) і «Шельменко-денщик» (1837), – герої яких вже кілька десятиліть живуть у сценічному й екранному втіленнях, мають вдячного театрального й кіноглядача.

Сергій Гальченко

Був собі колись-то якийсь-то маляр… ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно мальовав! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що він так мальовав собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стіл, чи скриню? Е, ні; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет і вчеше; хоч би тобі відро або свиня, таки живісінько воно й є; тільки посвистиш, та й годі! А ще, було, як намалює що-небудь та підпише – бо й письменний був собі – що се не кавун, а слива, так-таки точнісінька слива. Раз… (о! сміху було! Хлопці аж кишки порвали від реготу) змальовав він таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив – так навдивовижу! Ну, намальовавши, та й каже нам: «Тепер, хлопці, дивітеся, що за кумедія буде». А ми кажемо: «Ану-ну, що там буде?» А він каже: «А йдіть лишень за мною та й несіть патрет попової кобили». От ми, узявши, та й пішли, та по його наущенію і постановили біля панотцевого двора; підперли її гарненько; таки точнісінько як кобила стоїть: і на одно око сліпа, і хвіст вирваний, і ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самі, узявши, та й поприсідали попід плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самі тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось зирк! іде наш отець Микита (та ще, мабуть, було і у головці), іде та собі під ніс «Всемирну» [7] « Всемирна » – молитва на честь богородиці «Всемирна слава», яка виконується під час суботньої церковної відправи. мугиче; а далі і вздрів кобилу та й каже: «Що за ледащо мій Охрім!» (а його батрака та звали Охрімом). «Кобила, – каже, – зійшла против ночі з двора, а він і байдуже; коли б то мені її піймати!» А далі зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неї підкрадатись, та знай цмока та приговорює: «Тпрусьо, ряба, тпрусьо!», а далі як підійшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне «тпру!», як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так і зареготались та навтікача! А отець Микита і зоставсь; стоїть як укопаний, і руки і ноги одубіли, і ні з місця; а кобила перед ним лежить догори ногами; і підпірки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опісля розказовав, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним і робити: і віддувала, і водою бризкала, та на превелику силу з місця звела і увела у хату; так, – каже, – цілісіньку ніч трясця його била, а кобила усе в вічі лізла, аж поки шалхвеї напився.