Бйорнстьєрне Бйорнсон - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Удома Турбйорн застав батька за роботою, той носив мішки зі збіжжям від комори до млина. Сусіди з усієї околиці мололи своє збіжжя на Ґранлієні, коли міліли їхні потічки. Ґранлієнський потік ніколи не пересихав. Міхів назбиралося чимало, деякі були дуже великими, а деякі – велетенськими. Жінки неподалік над водою викручували випрану білизну. Турбйорн підійшов до батька, ухопився за один мішок.

– Може, допомогти?

– Сам впораюся, – відповів Семун, рвучко завдав собі міха на спину й поніс до млина.

– Тут їх вистачить на обох, – буркнув Турбйорн, узявся за два, підставив плечі, підпер ліктями і поніс.

Дорогою він перестрів батька. Семун глянув на сина, але нічого не сказав. Повертаючись до комори, Турбйорн знову зустрів батька з двома іще більшими міхами на спині. Тепер хлопець узяв одного невеличкого мішка. Семун, минаючи сина, окинув його поглядом, ще довшим, ніж перед тим. Потім обоє таки зійшлися водночас під коморою.

– Тут приходили з Нургауґа, – сказав Семун. – Просили тебе на весілля…

Інґрід відірвалася від прання, благально глянула на брата. У погляді матері теж прозирало благання.

– Он як, – сухо відізвався Турбйорн і висадив цього разу собі на плечі два найбільші з-посеред купи міхи.

– Підеш? – понуро запитав Семун.

– Ні!

З Ґранлієнської полонини гарно було видно всю околицю, насамперед Сульбакен, обрамлений строкатим лісом; далі виднілися інші хутірці, оточені звідусіль гаями, тому зелені моріжки з хатами посередині видавалися клаптиками землі обітованої, відвойованої у дикої природи. Чотирнадцять хуторів можна було налічити, споглядаючи долину з полонини; Ґранлієн тонув у лісовій гущавині, з-поміж дерев визирали тільки дахи будівель, та й то коли стояти на самому чубку кичери.

Дівчата, дарма, що не розгледіти добре самого хутора, часто дивилися на дим, який клубочився з димарів.

– Мама саме готує обід, – мовила Інґрід. – Печеню із засоленого м’яса з салом.

– О, чуєш, вже гукають чоловіків до столу, – озвалася Сюньове. – Цікаво, де вони сьогодні працюють?

Дівчата спостерігали за цівкою диму, яка спершу жваво й весело вихоплювалася у пронизане лагідним сонцем повітря, та невдовзі уповільнювала свій розгін, розімлівала, щоб спроквола полинути широкою смугою понад лісом, потроху розсмоктуючись до ледь помітного серпанку, а потім і зовсім зникнути. Так само й дівочі думки зринали в голові, неквапно вилися горами й долами. Нині вони снували навколо Нургауґа. Весілля відгуляли позавчора, але забава зазвичай тривала ще тиждень по тому, тож на полонину й досі долинали звуки пострілів й окремі вигуки найгорлатіших парубків.

– Он як веселяться, – з жалем сказала Інґрід.

– А я їм не заздрю, – мовила Сюньове, беручись до рукоділля.

– Хотілось би й мені з ними розважитись…

Інґрід сиділа навпочіпки, спостерігаючи за тим, що відбувалося на подвір’ї Нургауґа. Гості тинялися поміж будинками, юрмилися під коморою, певно, там стояв стіл з наїдками; деякі пари трималися окремішньо, ніжно воркуючи.

– Не розумію, чого тебе так вабить туди, – буркнула Сюньове.

– Й сама не знаю, – стенула плечима Інґрід, не міняючи пози. – Потанцювати кортить… – додала вона.

Сюньове промовчала.

– Ти ніколи не танцювала? – запитала Інґрід.

– Ніколи.

– Гадаєш, танцювати – то гріх?

– Хтозна…

Інґрід більше не розпитувала, згадавши, що гауґіанцям танцювати заборонено, і не сміючи поцікавитись, як ставляться до цього батьки Сюньове. Але її думки водно крутилися довкола танців, тож вона, зрештою, не витерпіла:

– Кращого танцюриста, ніж Турбйорн, не знайти на всю околицю…

– Вірю, – за якусь мить зронила Сюньове.

– Тобі варто побачити, як він танцює! – вигукнула Інґрід, обернувшись до товаришки.

– Ні, не хочу, – квапливо заперечила Сюньове.

Інґрід вражено замовкла, а Сюньове схилилася над плетивом, рахуючи вічка. Та вже за мить опустила рукоділля на коліна й, задивившись удалину, мовила:

– Такою щасливою, як нині, я вже давно не була…

– Чом це? – здивувалася Інґрід.

– Та… бо він не танцює зараз у Нургауґів.

Інґрід сиділа, поринувши в задуму.

– Там, напевно, дівчата так і вились би коло нього… – озвалася за якийсь час.

Сюньове вже було розтулила рота, аби щось сказати, однак промовчала, витягнула дротика й обернула плетиво іншим боком.

– Турбйорнові аж жижки трясуться, так кортить потанцювати. Я його добре знаю! – вигукнула Інґрід і враз похопилася, що бовкнула зайве, глянула на Сюньове, яка схилилася над плетивом, зашарівшись наче мак.