Бйорнстьєрне Бйорнсон - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

– Ще й корів і свиней… А ти хіба ні?

– Ні.

– Приходь до мене, я подарую тобі одне ягня, а воно тобі згодом приведе цілу купу… – запропонувала Сюньове.

– Як би то було гарно! – мрійно мовив Турбйорн. Якийсь час діти помовчали, потім малий запитав:

– А Інґрід можеш дати ягня?

– Якій Інґрід?

– Ти не знаєш Інґрід? Маленької Інґрід?

Ні, Сюньове не знала Інґрід.

– Вона молодша від тебе?

– Звісно, молодша. Десь така, як ти…

– То візьми і її з собою.

– Добре, я залюбки візьму з собою сестричку.

– Тобі – ягня, а їй дістанеться порося.

Турбйорн згодився, що то розумне рішення. Потім вони ще трохи погомоніли про спільних знайомих, хоч таких виявилося небагато. Батьки вже наговорилися, тож треба було рушати додому.

Вночі Турбйорнові наснився Сульбакен, ніби пасуться на пагорбі лише білі ягнята, а маленька білява дівчинка з червоними стрічками у волоссі гуляє поміж ними.

Турбйорн та Інґрід уже не могли дочекатися, коли ж їм дозволять туди піти. Вони стільки нафантазували ягнят та поросят, що вже собі й раду дати з ними не могли. І нетерпеливилися – чому їх не відпускають у гості.

– Хто казав, що вас там чекають? Лише тому, що маленьке дівча запросило? – запитувала мама. – Де таке чувано?

– Ага, почекай-но наступної неділі, сама побачиш, – буркотів Турбйорн.

Прийшла неділя.

– Ти такий хвалько, брехун та ще й лайливець, що тобі дозволять до мене прийти, аж як знову станеш чемним, – сповістила Сюньове Турбйорнові новину після відправи.

– Хто так сказав?

– Моя мама.

Інґрід з нетерпінням чекала братового повернення з церкви. Він переповів сестричці та матері розмову з Сюньове.

– Ось бачиш! – вигукнула мама.

Інґрід мовчала. Але відтепер обидві пильнували за кожним його словом, і за лайкою, і за похвальбою. Якось брат з сестрою навіть почубилися, з’ясовуючи, лайливий чи ні вислів «пса вартий», а потім Турбйорн увесь день повторював: «Пса вартий, пса вартий!» Увечері це почув батько.

– Ось я тобі зараз покажу, хто пса вартий! – крикнув він і так вдарив малого, аж той простягнувся на долівці.

Турбйорнові стало дуже соромно, що так зганьбився перед сестричкою, але за якийсь час вона сама підійшла до нього й заспокійливо погладила.

Аж за два місяці дітям пощастило побувати на Сульбакені. Згодом Сюньове прийшла до них на гостину, потім Інґрід з Турбйорном провідали її знову. Так вони учащали одне до одного в гості, доки й виросли. Турбйорн та Сюньове змагалися між собою у здобуванні науки – разом ходили до школи. Згодом хлопчик переріс свою товаришку; парох навіть сам почав навчати здібного підлітка. Зате Інґрід наука давалася важко, і вони обоє допомагали їй. Інґрід і Сюньове стали такими нерозлучними, що люди називали їх «куріпочками», обидві були білявками й усюди з’являлися удвох.

Сюньове, бувало, гнівалася на Турбйорна за його схильність до бійки, а Інґрід завжди встрявала поміж, примирювала їх, і вони знову ставали добрими друзями. Та якщо до вух матері Сюньове доходили чутки про бійку, йому на тиждень, а то й на два заказано було дорогу до господи на Сульбакені. Однак ніхто не смів зізнатися у цьому Семунові. «Він надто суворо поводиться з хлопцем», – казала його дружина й накладала на всіх обітницю мовчання.

Трійко дітей виросли, стали гарними та вродливими – кожний по-своєму. Сюньове вигналася висока й струнка, мала золотаві кучері, ніжне осяйне личко зі спокійними блакитними очима. Розмовляючи, вона завжди усміхалася. Люди казали: благословенний той, кого вона осявала своєю усмішкою. Інґрід була нижчою на зріст і трохи пухкішою, з іще білявішим, аніж у товаришки, волоссям, м’якими рисами дрібного округлого обличчя. Турбйорн був середнього зросту, гарної статури, чорнявий, з темно-синіми очима на гостро висіченому обличчі й доволі кремезний. Іноді, роззлостившись, полюбляв хвалитися, що вченіший за самого шкільного вчителя і нікого не боїться в усій долині… окрім хіба батька, додавав подумки, але вголос про те ніколи не зізнавався.

Турбйорн хотів скоріш пройти конфірмацію, але з того нічого не вийшло.

– Не конфірмований, ти ще хлопчисько, шмаркач, і мені легше тримати тебе в шорах! – сказав, наче відрізав, батько.

Отож так сталося, що він, Інґрід і Сюньове пішли до першого причастя разом. Сюньове також довелося довго чекати цієї події: їй виповнилося п’ятнадцять років, йшов шістнадцятий.

– Людина ніколи не буває достатньо готовою до складання Божої обітниці, – часто казала її мати, а батько, Ґутторм Сульбакен, з нею погоджувався.