Бйорнстьєрне Бйорнсон - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Утретє вийшли перед вівтар паламар зі священиком, задзвонили дзвони, усі попідводилися з лав. Батько знову заговорив з білявим чоловіком, вони разом рушили на іншу половину церкви – жінки вже також попідводилися зі своїх місць. Першою в прохід вийшла світловолоса жінка з такою ж усмішкою, як у чоловіка, але трохи стриманішою. Вона була зовсім маленького зросту, бліда на обличчі й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дівчинки, але вона швидко заховалася від нього за материну спідницю.

– Не чіпай мене!

– Він, мабуть, уперше в церкві, – мовила жінка, поклавши руку йому на плече.

– Уперше, – підтвердив Семун. – Тому й відразу побився…

Турбйорн засоромлено звів очі на жінку, потім глянув на Сюньове – дівча видалося йому ще суворішим, ніж дорослі.

Усі вийшли з церкви: старші, бесідуючи між собою, Турбйорн плівся за Сюньове; щоразу, як він надто близько підходив до неї, вона тісніше горнулася до матері. Зухвалого опецька ніде не було видно. Дорослі стали на моріжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кілька разів згадували Аслака, і, злякавшись, що мова зайде й про його нечемність, відійшов про всяк випадок подалі.

– Нічого тобі тут слухати, – мовила матір до Сюньове. – Відійди собі вбік, сонечко… Чуєш, що кажу!

Сюньове неохоче відійшла. Турбйорн підступив ближче, не зводячи з неї очей, вона також не відводила погляду. Отак стояли вони доволі довго й дивилися одне на одного.

– Фе! – нарешті озвалася дівчинка.

– Чому так кажеш? – запитав Турбйорн.

– Фе! – повторила мала. – І не сором тобі?

– А що я такого зробив?

– Побився у церкві під час відправи… Фе!

– Коли ж то було!

Дівчинка спантеличено замовкла, а тоді озвалася знову:

– То це ти Турбйорн Ґранлієн?

– Я… А ти Сюньове Сульбакен?

– Так… Мені завжди казали, що ти дуже чемний.

– Це неправда. Я найгірший з-поміж дітей удома…

– Такого я ще не чула! – сплеснула в долоньки Сюньове. – Мамо, мамо! Він каже…

– Помовчи і йди геть звідси! – долинуло з гурту дорослих.

Сюньове зупинилася на півдорозі до матері, а тоді повернулася й спроквола підійшла до Турбйорна.

– Це мені всі вуха протуркотіли, яка ти чемна й слухняна, – сказав Турбйорн.

– Та-а, хіба іноді, коли за книжкою сиджу, – відповіла Сюньове.

– Чи то правда, що у вас там, на Сульбакені, тролі, відьми та усяка чортівня водиться? – запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а іншою підпираючись, як це робив Аслак.

– Мамо, мамо! Знаєш, що він каже? Він каже, що…

– Дай мені спокій! І не підходь, доки не покличу! – урвала дівчинку матір.

Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кінчика хусточки й смикаючи його зубами.

– А правда, що щоночі у вас на Сульбакені виграють бісівські музики?

– Неправда!

– Ще скажи, ніби ніколи не бачила троля!

– Не бачила.

– Богом присягаєш?

– Фе, не можна такого казати…

– Пусте! Можна, – відказав Турбйорн і плюнув крізь зуби, щоб задемонструвати Сюньове, як вправно він уміє це робити.

– Гай, гай, потрапиш за таке до пекла!

– Гадаєш? – у голосі Турбйорна почулося вагання, бо він завжди думав, що за такі слова загрожує йому щонайбільше прочуханка, але ж батько стояв далеко.

– А хто у вас там, на горі, найсильніший? – запитав знову, зсунувши шапку набакир.

– Не знаю.

– У нас – батько. Він таки дужий, що нам’яв боки Аслакові. А Аслак, повір, не зі слабаків!

– Он як!

– Якось Аслак підняв над собою коня.

– Коня?!

– Свята правда! Він сам мені розказував.

Тепер уже й Сюньове не мала сумнівів, лише поцікавилася:

– Хто такий Аслак?

– Та один лайдак. Йому так перепало від батька, як ще нікому в світі…

– То на вашому хуторі б’ються?

– Буває іноді… А у вас хіба ні?

– Ніколи!

– То що ж ви там робите?

– Мама готує їсти, плете й шиє. Карі теж, але не так вправно, як мама, бо лінива. Ранді доглядає корів, батько з братами працюють у полі, буває, і в хаті пораються…

Як на Турбйорна, то було вичерпне пояснення.

– Щовечора ми читаємо і співаємо, – вела далі Сюньове. – У неділю також.

– Всі разом?

– Так.

– Нудно, мабуть…

– Нудно? Мамо, він каже… – завела, було, Сюньове, але враз урвала себе на півслові, згадавши, що мати заборонила заважати розмові дорослих. – Я маю цілу отару овець, – похвалилася дівчинка.

– Справді?

– Ага, троє окотяться взимку, а одна, мабуть, приведе відразу двох ягнят.

– То ти маєш власних овець?